У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

він мав охоту озватися до когось, хто не носив смокінга, як його давні знайомі, що свідчило б не про те, що він дурний, а про те, що марнославний, і навіть про його практицизм, про певну проникливість, завдяки яким це його марнославство імпонувало дурням, на чиїй шані йому залежало і для кого смокінґ сяє, мабуть, яскравіше, ніж погляд мислителя. Хто знає, чи не здалася б та чи інша людина обдарована чи навіть нездарна, але наділена духовними запитами, як от я, в очах того, хто б її спіткав у Рівбелі, в бальбецькому готелі чи на дамбі, претензійним ідіотом? Не кажучи про те, що для Октава справи мистецтва мусили бути чимось інтимним, настільки зачаєними в найпотаємніших глибинах його душі, що йому б ніколи не спало говорити про них, як говорив би, скажімо, Сен-Лу, для якого мистецтво мало не менше чару, ніж запряги для Октава. Окрім цього, цілком можливо, що він був азартним гравцем і, кажуть, таким і зостався. А проте, якщо культ, який повернув до життя невідому Вентейлеву творчість, був народжений нездоровою атмосферою монжувенського дому, то, може, найчудородніші шедеври нашої доби (ця думка вразила мене самого) завдячені своїм походженням не всезагальному конкурсові, не взірцевій академічній освіті в дусі Бройля, а частим відвідуванням іподромів та людних барів. У кожному разі причини, які під час перебування в Бальбеку спонукали мене до знайомства з ним, а в Альбертині та її приятельок викликали бажання, щоб я з ним не зіткнувся, не мали нічого спільного з його істотними достойностями і могли б тільки правити за ілюстрацію вічного непорозуміння, яке існує між «інтелектуалом» (у цьому випадку — мною) і світовцями (репрезентованими маленькою «бандою») стосовно особи іншого світовця (юного гравця в гольф). Я не мав ніякого передчуття щодо того, що він обдарований талантом, і всі його чари в моїх очах — такі самі як ті, що мала для мене пані Блатен, — полягали в тім, що він був, усупереч їхнім твердженням, другом моїх подружок і більше належав до їхньої «банди», ніж я. З другого боку, Альбертина та Андре, символізуючи цим нездатність світських людей робити слушні судження про те, що було пов’язане з виявами людського духу, і воднораз природну схильність цих самих людей вдовольнятися в цьому видимістю, не тільки мали охоту визнати мене за недоумка, оскільки я цікавився таким кретином, але особливо дивувалися, що серед усіх гравців у гольф я обрав найменш цікавого. Аби ж то я хоча б захотів зійтися з Жільбером де Беллеврем, цей ґольфіст ще й мав добре підвішений язик, відзначився на олімпіаді з французької і писав непогані вірші (насправді він був дурніший за всіх інших). Або якби я хотів «збирати матеріяли», потрібні до «книжки, яку пишу», то Ґі Сомуа, цілковитий вар’ят, за яким числиться викрадання двох дівчат, був, принаймні, непересічним типом і міг би зацікавити мене. На цих двох вони «могли б погодитися», але що я побачив у тамтому? Октав був уособленням «безмежної глупоти», «дурнолобцем у квадраті».

Повертаючись до відвідин Андре, після визнання своїх стосунків з Альбертиною вона додала, що від’їзд моєї приятельки був викликаний передусім страхом, що подумають її коле-жанки з «ґрона», а також інші знайомі, свідки її життя з молодим чоловіком, з яким вона не побралася. «Я знаю, що ви мешкали у вашої матері, але це справи не міняє. Ви не уявляєте, що таке світ цих дівчат, як вони криються одна від одної, як вони бояться того, що про них говоритимуть. Мені доводилося бачити, як насторожено вони ставилися до хлопців лише тому, що ті були знайомі з їхніми приятельками і могли їм переказати дещо про них. А проте згодом я випадково дізнавалася, що ті дівчата були зовсім інші». Ще кілька місяців тому ці знання, які, очевидно, посідала Андре щодо того, чим керуються у своїх учинках дівчата з гурту, були б для мене чимось безцінним. Можливо, її зізнання пояснювало, чому Альбертина, віддавшись мені в Парижі, відмовила мені перед тим у Бальбеку, де я повсякчас бачився з її приятельками, тоді як я по-дурному вважав це за обставину, сприятливу для нашого зближення. Хто знає, чи якийсь мій відрух довіри до Андре або необережна моя похвальба перед нею, що Альбертина ночуватиме в Гранд-отелі, не схилили останньої, вже готової дозволити мені певні втіхи, як річ цілком природну, змінити постанову і пригрозити мені дзвінком. Але в такому разі вона, мабуть, була доступна багатьом іншим. Ця думка пробудила в мені ревнощі і я сказав Андре, що хочу її про щось запитати. «Ви робили це в нежилому будинку вашої бабусі?» — «О ні, ніколи. Там би нам заважали». — «Хіба? А я думав, мені здавалося...» — «Зрештою, Альбертина любила робити це за містом». — «Де саме?» — «Раніше, коли вона не могла їздити далеко, ми вирушали до Бют-Шамона: вона там знала один дім, або під деревами, де ніхто не ходить. А іноді в Малому Тріаноні, у ґроті». — «Тепер ви самі бачите, як можна вам довіряти. Ви ж менше ніж рік тому присягалися мені, що в Бют-Шамоні нічого не було». — «Не хотілося завдавати вам прикрощів». Як я вже згадував, значно пізніше я зрозумів, що того разу, в день зізнань, Андре навмисне завдавала мені прикрощів. Я збагнув би це одразу, коли вона мені розповідала, бо я б потребував цього твердження, якби ще кохав Альбертину, як давніше. Проте слова Андре не завдали мені досить болю для того, щоб я одразу назвав їх брехливими. Загалом, якщо те, що Андре сказала, було правдою — у перші хвилини я не мав у цьому жодних сумнівів, — то справжня Альбертина, яку я тепер пізнав, відкривши стільки її різних образів, дуже мало відрізнялася від вакханки, яка першого дня з’явилася і виказала себе на бальбецькому молі — так незнане місто, в міру наближення до нього, змінює раз по раз розташування своїх будов, аж поки нарешті розчавлює, змітає найбільший монумент, ще недавно видимий звіддалік; проте коли ми його пізнаємо і можемо скласти точну думку, виявляється, що справжніми пропорціями були саме ті, які відкрилися нам із першого погляду, а всі інші, спостережені потім, були тільки низкою чергових оборонних ліній, якими кожна істота відгороджується від наших очей і які треба форсувати одна по одній, ціною величезних зусиль, перш ніж добратися до середмістя. А втім, оскільки потреба у беззастережній вірі в Альбертинину невинність зникла,