У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

навіть руки мені не простягла на прощання. Мені стало дуже прикро, але зате при виході я спіткала ду-киню Германтську — вона була мила і багато говорила про тебе. Яка дурниця вхопилася тобі голови — завести з нею розмову про Альбертину! Ти звірився дукині про те, що її смерть завдала тобі великого жалю. (Я й справді їй звірявся, але сам майже забув уже про цю розмову, бо то було тільки мимохідь. Але особи, вкрай неуважні, часто зважають на слова, кинуті нами знехотя, і найзвичайнісінькі для нас речі глибоко вражають їхню цікавість.) Ніколи більше не піду до принцеси Пармської. Через тебе я вчинила глупство».

Назавтра, в «день» моєї матері, до мене прийшла Андре. Часу вона мала обмаль, бо хотіла зайти по Жізелі, аби разом піти пообідати. «Я знаю всі її вади, але вона моя найщиріша приятелька, я люблю її більше за всіх на світі», — сказала вона. При цьому видавалося, що вона боїться, аби я не напросився на їхній спільний обід. Вона була захланна до зустрічей, і хтось третій, хто знав її аж надто добре, як я, заважав її спілкуванню з іншими, заважав їй натішитися ними цілком.

Коли вона прийшла, мене ще не було вдома. Вона чекала на мене, і я мав саме пройти через мою власну віталеньку, аби привітатися з нею, аж це почув чийсь голос і подумав, що до мене ще хтось завітав. Поспішаючи побачити Андре, яка сиділа у моєму покої, я сном-духом не відав, хто той другий гість — очевидно, незнайомий їй, бо його провели до другого покою, — і почав наслухати під дверима віталеньки. Мій гість заговорив. Він був не сам і звертався до жінки. «В моєму серці ти, моє ти янголятко]» — наспівував він вірші Армана Сільвестра. — Так, ти будеш завжди моїм янголятком, хай би там що.

Земля померлих ковдрою укрила.

Всім радощам і мукам нині край.

Реліквії душі — всього лиш дрібка пилу;

На їхні святощі ти руку не здіймай.

Це трохи старомодне, зате яке гарне! Я міг би сказати тобі це першого ж дня:

Дитя, ти доведеш усіх їх до плачу...

Як? Невже ти цього не знаєш?

Майбутніх юнаків, сьогоднішніх дітей,

Чиї бринять підпарубочі мрії

На віях чарівних твоїх очей.

Ага, мені спало, що і я міг би собі сказати:

Перший раз, як прийшов він до мене сюди,

Я була з ним негорда — тихіше води.

Я сказала йому: «Закохаєшся в мене,

То узнаєш, як можна кохати шалено».

І відтоді в його тільки спала раменах.

Зацікавившись, на яку жінку виливається ця поетична струя, я мимоволі пристав і замість поспішити до Андре, відчинив двері. Вірші читав барон де Шарлюс жовнірові, в якому я одразу впізнав Мореля. Він мав їхати через два тижні. З де Шарлюсом він уже не був на приятельській стопі, але вряди-годи бачився з ним і просив про різні послуги. Пан де Шарлюс, у почутті якого брало гору чоловіче начало, іноді розкисав. Зрештою, уже хлопцем він не міг розуміти і відчувати вірші інакше, ніж уявляючи собі, що вони звернені не до зрадливої красуні, а до молодика. Я зараз же їм відкланявся, хоча здогадався, що ходити вкупі з Морелем панові де Шарлюсу було дуже приємно, бо на час це створювало ілюзію, ніби він знов оженився. У ньому поєднувалися снобізм монархинь зі снобізмом лакеїв.

Спогад про Альбертину став для мене якимсь фрагментарним; уже не засмучував мене і був єдино переходом до нових прагнень — так акорд готує зміну тональности. Незалежно від скороминущої чуттєвої примхи, — адже я ще залишався вірний Альбертині, — більше щастя, ніж могло б мені дати її чудесне повернення, я знаходив біля Андре. Бо вона могла розповісти про Альбертину більше, ніж колись Альбертина про саму себе. Справи, пов’язані з нею, ще роїлися в моїй голові, тоді як моє почуття до неї — і фізичне, і духовне — зникло. Бажання пізнати її життя, все ще не маленьке, було тепер дужче, ніж потреба її присутносте. З другого боку, думка, що якась жінка мала з Альбертиною стосунки, не будила в мені нічого, опріч пожадання цієї іншої. Я признався в цьому Андре під час пестощів. Тоді вона, нітрохи не дбаючи про те, аби її слова узгоджувалися з усім, що вона казала мені кілька місяців тому, кинула з напівусміхом: «Так, але ж ви чоловік! Отож ми не можемо робити точнісінько те саме, що я робила з Альбертиною». І чи то сподіваючись розпалити в мені жагу (колись, аби потягти її за язика, я сказав їй, що хотів би мати стосунки з жінкою, яка належала Альбертині) або навіяти мені смуток, чи, може, щоб вирвати з коренем із мене почуття вищосте над нею, яке в її тямі давала мені думка, що я був єдиним Альбертининим коханцем, вона додала: «Ах, ми чудово проводили час! Вона була така лагідна, така палка. Зрештою, вона бавилася не тільки зі мною. У пані Вердюрен вона спіткала гарного хлопця Мореля. Порозумілися вони одразу. Він підвизався, — застерігши собі право на власну розвагу, бо любив малих початківок і одразу їх кидав, як тільки підбивав на гріх, — у ролі спокусника, підманюючи молодих рибачок з одлеглого пляжу, молодих праль, які легко закохувалися в чоловіка, але ніколи б не відповіли на зальоти жінки. Щойно дівчина потрапляла під його владу, як він приводив її в якесь надійне місце й передавав Альбертині. Боячись утратити Мореля, який, зрештою, брав участь у забаві, дівчата ніколи не відмовляли, але все одно його втрачали, бо з обави перед наслідками, а також тому, що одного чи двох разів йому бувало досить, він залишав фальшиву адресу і зникав. Він був такий дурисвіт, що одного разу привів Альбертину й одну з них до кулівільського дому розпусти, і там не то четверо, не то п’ятеро брали її чи то разом, чи по черзі. Для нього і для Аль-бертини це була найбільша втіха. Тільки що Альбертина мала потім страшну скруху за гріхи. Мені здається, що, живучи у вас, вона приборкала свою жагу і з дня на день відкладала мить, коли можна було пуститися берега. Крім того, вона так прихилилася до вас, що потім її гризло сумління. Але якби вона вас покинула, то, безперечно, знов узялася б за своє. Вона мала надію, що ви її врятуєте, що ви з нею женитеся. В