Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

«Вона уникала в неділі танців на Гоппляцу, літала понад конюшиною, доки не вернула з медком на ніжках», – глумилася перед Савою, а Сава розповів іншим хлопцям; зачув се і старий Петро та приніс додому.

З того вийшло, що між ними прокинулася неприязнь і ворохобила тайком тут і там молоду, напівдику кров.

Рахіра йшла до доньки старого Лопати, в лісок, з якою мала вічно інтереси задля ціток і ґерданів, а що далеко й широко не було нічого такого, що могло б викликати в її лакомій душі глибоку увагу, то, побачивши дівчину при товарі, порішила без вагання задержатися на часок коло неї й побалакати з нею. Може бути – думала – вдасться їй он тут на самоті видобути з неї тайну, що саме тепер була для всіх жінок і дівчат найцікавішим предметом, а дальша доля поважної дівчини неабияким предметом балакань і вгадування. Кожда з них була б над усе бажала бути тою першою, яка б дізналася щось певне про героя в Аннинім житті і роз'яснила цілу таємничу загадку, що всіх мов за ніс водила.

«Як бджола в потемки будує стінку, так і вона зачинилася перед людьми та тче свою долю!» – говорили одностайно білоголові сусідки Маріїні, дві вдовиці старухи, і здвигали байдужно плечима. Їх одних уже ніщо не цікавило, хоч би Домніка або Марія не знати що розказували.

З чигаючим поглядом у чорних блискучих очах надходила молода дівчина, мов кітка, безшелесно до сидячої над шитвом похиленої Анни. Анна відчувала чимраз більше близькість надходячої, одначе удавала, немовби не бачила її. Її гнівало се, що буде приневолена говорити з он тою, як її називав Михайло, молодою «відьмою», відповідати на всякі її допити; вона ж була славна з своєї хитрості і витривалості у виграбуванні всяких новин. Опинилася врешті коло неї.

– Боже помагай, Анно! – промовила підхлібним голосом.

– Дякувать! – відповіла Анна. – Куди дорога?

– До Єлисаветки Онуфрійової. Маю принести собі взірець до ґердану, що хочу висиляти на храм. А що ти робиш?

Анна почулася в душі враженою тиканням несимпатичної дівчини. Вони були вправді в однаковім віці, але що Рахіра взагалі не тішилася доброю славою і звикла була чути про неї лише легковажні слова, так тепер подразнила її інтимність, що мусила відповісти їй доволі сердито:

– Роблю те, що видиш!

– Шиєш весільну сорочку? – сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра.

– Може, й весільну! – відповіла Анна коротко.

Рахіра помовчала хвилину. Відтак кинулася до іншої тактики. Підняла одну ногу вперед себе і поглянула на неї журливо.

– Перескакуючи он той шанець, я так роздерла собі ногу на терні, що ледве можу далі йти. Мушу трохи сісти! – сказала в зовсім іншій модуляції голосу.

– Сідай! – пробуркотіла Анна, окинувши її збоку похмурим поглядом. Відчула. Тепер лише сама цікавість прикувала її біля неї.

Рахіра усіла й дивилася якийсь час мовчки, як Анна то впихала, то витягала голку в полотно.

– Для кого оця сорочка? Се мужеська?

– Так.

– Се тонке полотно! З такого шиються весільні сорочки!

Анна не обзивалася.

– Я тобі всього добра з душі рада, Анно, – тягнула вона живо далі, – ти маєш велику гризоту! Коли твоє весілля?

Анна почервоніла.

– Коли мій милий захоче! – відповіла змішана.

– А жінки в селі гомонять, що він уже тебе покинув і має другу!

Аннин голос задрижав.

– Так! Хто ж се каже?

– Одна жінка казала мені! Так казала: «Якби Анна була розумна та не затаювала всього, то він був би її мусив узяти, а так вона мовчить, якби боялася свойого права, тим часом він собі другу найшов, а з неї лише дзвони пустив. Хто її візьме з дитиною? Хто схоче чужу дитину годувати? За яке право, за який довг?» От так казала та жінка.

Анна задрижала з жалю й обиди.

– Та вже вона побачить, хто такий мене візьме! – відповіла, глибоко зворушена. – Нехай не журиться мною! Я вже собі дам раду; нехай другі себе пильнують!

– Се і я їй сказала, – тягла Рахіра гладко далі, – але вона ще доложила: «Анна, – каже, – робить сором і хлопцям, бо в наше село приходять люди із сусідніх сіл у свати, та що собі подумають? Скажуть, що у нас такі хлопці, що збавляють дівчат, а відтак на сміх їх пускають. Не приймуть у своє село. Все сватав кождий дівчину, як таке лучалося. Кождий ішов до панотця, покаявся, панотець насварили і звінчали, а тут? Сором, та й сором!»

Рахіра вп'ялила свої блискучі очі вигребуще в лице противниці і, помовчавши хвилину, додала:

– А відтак ще сказала: «Я б була від Анни всього надіялася, але вже такого стиду мамі і братові наробити, де брат хоче в порядного ґазди засватати дочку, то, ану, де і хто таке чув? Тепер нехай іде до жидів на службу!»

Тут Анна підняла голову. Була цілком біла. Її очі стемніли аж вчорне, і несказанна погорда і ненависть пробилися в них.

– Ти! – просила вона. – Чого ти прийшла сюди й під'їдаєш мене твоїми мельдунками? Іди собі геть, звідки прийшла, і не лізь мені в очі! Я тобі не оповідаю, що люди про тебе розказують!

Рахіра зірвалася миттю на рівні ноги. Витріщивши свої круглі очі широко на Анну, мовчала хвилинку… Та лише недовгу хвилинку. В слідуючім уже моменті урвалася нитка її терпеливості і чисто градом посипалося їй з уст:

– Ти… ти… ти знаєш, що люди про мене розказують? Ти, що в тебе шкіра на плечах самими синцями вкрита, ти, що завтра будеш милостині від людей просити? Ти знаєш, що люди про мене розказують? Агій на твою голову, що таке знаєш? Ану, кажи зараз, най почую! – кликнула без віддиху з непоборканими рухами. – Лише не бреши, як Івонічина Сойка коло бурдея, а кажи правду!

– Хочеш знати що? – відповіла вже й собі роз'ярена Анна. – Зараз тобі скажу. Ти, кажуть, така злодійка, як твій тато, і не страшно тобі перед жодним гріхом, як йому. Ти дала Саві матригунів та й розволочила його за собою, як теля на мотузку, що він не слухає ні тата, ні мами, ні нікого. Так. Ти гадаєш, що про се ніхто не знає? Га? Ти гадаєш, що він тебе засватає і ти будеш розводитися на Івонікових ґрунтах? Зараз-таки! – розсміялася вона на ціле горло, потрясаючи головою в якійсь розбурханій бутності. – На се почекаєш ти ще трохи! Таких ґаздинь, як ти, Івоніка