Українська література » Сучасна проза » Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

Читаємо онлайн Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати.

– Сього року по маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже – гай, гай! – аж свиснув на потвердження своїх слів.

– Якби ти мав там умерти, Михайле, – обізвалася вона нараз (спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу глибину її поважного з природи єства, – то я не знаю, що би тоді було! Не дай Боже, Михайле! Михайле, не дай Боже!

Він усміхнувся.

– Якби я се знав, то скорше приволікся б на ногах та на руках додому. Але того не буде. Я не такий грішний, аби мене вже Бог святий кликав перед суд.

Знов замовкли.

– Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Івана, – обізвалася по короткій хвилині Анна побожно. – Твоя мама хоче йти, а я пішла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на другий рік піду. А все піду! Так мені здається, якби лише там уступила, та й зараз би мені легше стало на душі. Аж там би я за наше щастя помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцілувати, той міцніє на тілі й на душі.

– Так кажуть, – повторив задумчиво Михайло. – Я буду намовляти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкі маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нікому, Анно. Старі зараз би пожурилися. Доста, як мені гірко, нащо ще й їм гризтися.

– Мама таки хоче найбільше через тебе йти, – сказала Анна, а відтак додала: – А може, й через Саву, аби покинув Рахіру…

Тут Михайло підвів журливо брови вгору.

– Ой, той Сава, той Сава, – сказав він протяжно, – він мені не подобається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до роботи й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. Вчора ввечір трактую його своїм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося: «Брате, – кажу, – Сава, як стоїть річ із Рахірою? Відчепився вже ти від тої гадюки?» Я се сказав йому, як каже брат до брата, камрат до камрата, а він подивився на мене, та так уже, знаєш, погано. Його очі позеленіли й засвітилися, як оці твої срібні цітки на шиї. Відтак збив кулак, скривив рот, як собака, коли хоче несподівано на чоловіка напасти, й зойкнув: «Мой, мой, мой! Не чіпайте ви мене, люди добрі!» та й увалив собі кулаком по коліні… По тих словах мав я вже доста. Я видів, що вона цідить його кров далі. То опириця якась. І що се гріх, що він за нею пропадає, йому й до голови не приходить. Я йому не казав більше нічого, бо не хочу з ним по-лихому розходитися. А по-друге, знаю, що як він піде до війська, то сам покине її. Там прийде він уже сам до розуму. Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, що він розволочиться зовсім, як я піду з дому. Вона мусила йому матригунів[127] дати або виробила щось інше, що він узявся так дуже за нею. Та й ще гадаю я собі, що коли поверну з маневрів, то побалакаю з нею сам. Буду видіти, що вона мені скаже. Хлопець змарнувався з нею цілком. Здуріє ще.

– Вона й на мене недобра! – обізвалася Анна. – Від часу, як виділа, що я пару разів говорила з твоєю мамою. Раз, як я переходила попри їх хати, щоб зайти до Домніки, крикнула за мною: «Ли-зун-ка!» А як я оглянулася й хотіла їй щось відповісти, сховалася борзо за паркан, і я заздріла ляше її чорне розпатлане волосся.

– Лиши біду, нехай щезає від тебе! – радив спокійно хлопець, сплюнувши далеко від себе. – Нема з ким говорити!

– Нема! – відповіла вона слухняно.

Говорили ще довго, радилися, аби не казати тепер ще нічого ні татові, ні мамі про те, що хотять побратися за рік-півтора, як він поверне.

– Вже мовчім і далі, як мовчали досі! – радив він. – Мама розповість про все Домніці, Домніка селу, а се псує щастя. Недобре про щось наперед говорити. Я сам знаю, що недобре!

При розлуці наказував:

– Тримайся вже одного місця, отут, аби я мав уже одну стежку до тебе. Як прийду коли, аби я не шукав тебе щораз деінде. Знаєш, у мене небагато часу!

А вона сказала поважно, що «добре».

Окремо сказав ще їй голос без її свідомості: «Чому ні? Він на те, аби хотів, а вона на те, аби хотіла того, що він хоче!»

Чомусь мало так бути, Бог знає! Вже здавна… здавна… здавна вже… Сама природа зблизила їх до себе. Сильна, таємнича у своїх ділах, закинула сіть на обоїх, устроївши собі з них своїх пишних автоматів, що йшли насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях яро якесь щастя, не бачачи її руху й усміху надальше…

XIV

Більше як рік минуло з того часу. Ніщо не змінилося в наведених обставинах. У хаті Івоніки оставалося тихо й похмуро, а Марійка вешталася, як звичайно, зжурена й невдоволена. Перечислювала дні й місяці, які мав перебувати ще при війську Михайло, передумувала, як то буде, як він уже поверне, як його в себе побачить і як він, як дасть Бог, приведе їй в дім чемну й багату невістку. Вона постарілася передчасно й була би припочила із праці, і рада була б із внуками побавитися. Се була її найулюбленіша мрія. Бавитися з унучатами, пильнувати їх, годувати, пересиджувати з ними на вереті на призьбі вліті, на сонечку, вичісувати їх, як хлопців своїх чесала, а взимі на печі розказувати казки, аби тихо сиділи та не вирішували хати.

Але на те все треба було ще пождати. Більше, певно, як з півроку, може таки, ще добре з рік.

Тепер мала його в себе, мов у гостях. На Різдво, на Великдень і на Святу неділю. І так, як тішилася ним, коли приходив, так і сумувала, як відходив.

– Прийшов, розорав серце й пішов! – жалувалася перед своїми

Відгуки про книгу Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: