Диво - Павло Архипович Загребельний

– Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.

– В нього таке черево, що й наштрикнутися може! – засміялася Ягода.

– Завтра вирушаємо, – не знати для чого бовкнув Сивоок.

Ягода мовчала.

– Вдосвіта, – додав він ще.

Ягода мовчала.

– Бо далеко до Києва.

Ягода не мовила нічого.

– А дорога тяжка.

– То їдь собі, чого розбалакався, – недбало сказала вона зміненим голосом.

– Переночуємо та й гайда, – словами Какори сказав Сивоок.

– Ночуйте, – вже й зовсім холодно промовила Ягода, – напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.

Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відступив від подиву.

– Не боїшся? – прохрипів.

– Чого б мав боятися?

– Ну-ну, – зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: – Гей-гоп! Теплу жону обійму!

Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.

– Ходімо тепер до Звенислави! – гукала до них. – Веліла, щоб привела вас до неї!

– Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, – пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: – А молокосос – молокососом.

…У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених, та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.

– Любо мені серед цього, – повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.

– Гарний город, – докинув своє Какора, – але люд вельми дивний.

– Чому так? – запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому – вже були потрави й густі напої в глиняних, веселково помальованих збанах.

– А не міняють нічого!

– Не хочуть, видно.

– Чому ж не хочуть?

– Бо не вірять.

– Купець – гость. Йому скрізь вірять.

– Та не в нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.

Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.

– Бога вам треба нового, – поважно мовив Какора, – християнський бог всі серця схиляє в довірі.

– Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.

– Християнського бога славить цілий світ, – потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, – луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.

– А що нам?

– Багатства нового б набули.

– Маємо свого досить.

– Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.

– Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м’ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?

– Ну, «чого», – запихаючись копченим вугрем, казав Какора, – людина повинна бути людиною, як купець купцем.

– От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою. – Звенислава кивала служебкам, одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула так суворо, що та мерщій зникла.

– У християнського бога храми вельми красні, – невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося почаклувати з красками і витворити таке, що й сам ще не знав що.

– Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, – сказала спокійно Звенислава, – а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Древлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї». І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: «Чи добра вам честь?» А потім звеліла засипати деревлянських послів землею.

– Бо вбили деревляни її князя, – сказав Какора.

– Хай би не йшов у нашу землю.

– Подать збирав.

– А чому мали йому платити?

– Бо князь Київський.

– То й хай живе в Києві і харчується тим, що має.

– Мало йому. Земля велика.

– А мало, то хай попросить, а не бере силою.

– Князь ніколи не просить – він бере.

– Бере, то його теж візьмуть.

– Не всидите довго так, – купець майже погрожував.

– Давно сидимо й міцно. І ніхто не знає, де