Диво - Павло Архипович Загребельний
– Радогость, – молодичка, видно, не хотіла нікому поступатися своїм гостем. – Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся?
– Сивоок.
– Чого б то так?
– Не відаю. Певно, через очі.
– А які очі маєш? Поглянь на мене.
Сивоок спаленів на виду.
– Поглянь мені в очі, поглянь.
Та й як би він мав дивитися в її ліщинний гріх! Сивоок спробував було вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткіша не тільки тілом, а й змислом.
– Стривай-бо, поведу тебе до моєї тітки, – сказала вона, – тітка моя Звенислава хоче тебе бачити. А їй відмовляти негоже.
Вхопила Сивоока за руку, потягла, розпихаючи людей, торохтіла невпинно:
– Тітка Звенислава в найвищій шанобі у нас. Бо в Радогості жіноцтво… Ти не відаєш ще? Чоловіків у нас мало… Щезають у пущах… Ідуть і не вертаються… І ніхто не може збагнути, що то воно таке… Колись у нас були такі чоловіки… Ой такі ж!.. А тепер бачиш!.. І мій муж не вернувся з пущі… І все нам самим доводиться… Отак і тітці Звениславі… Тітко Звениславо, ось той отрок, а зветься смішно: Сивоок.
Вони стали коло тої темнолицьої жінки, що мала на руці золоту гривну з яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Звениславу, як її гривну, бо нічого схожого ще не бачив ніде. Золотий тур, вигнутий у спині, немов той Рудь в давній своїй сутичці з старим Бутенем, впираючись задніми ногами у велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м’яз, кожна шерстинка на турові були вирізьблені з докладністю просто неймовірною. Хто б то міг таке витворити? І звідки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якісь гості, окрім них з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насміхаючись з того далекого і широкого світу, який ніколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.
– Маєш око жадібне, як і в твого купця, – суворо сказала Звенислава, спостерігши, з якою уважливістю вдивляється Сивоок в її гривну.
Хлопець зніяковів ще більше, аніж від прилипань молодички з сороміцькими очима.
– Кохаюся в гарноті, – пробурмотів, – мав діда Родима… Він… творив богів… Світовида, Дажбога, Стрибога, Сварога… В дивних барвах… На глині й на дереві… Змалечку звик…
– Пришелепуватий трохи отрок, – чмихнула Ягода, – здоровий, як тур, а бурмоче про якусь глину… Коли ж це жіноче діло… Тітка Звенислава он…
– А киш! – гримнула не неї стара. – Мовч! Хай отрок подивиться й у нас… Житло наших богів…
– Бачив зверху, – сказав Сивоок, – вже все обдивився… Прегарно й чудно… Ніде такого нема, в самому Києві навіть…
– А що Київ? – мовила Звенислава. – Київ сам собі, а Радогость – сам… Покажу тобі ще середину, коли хочеш…
– А хотів би, – несміливо промовив Сивоок.
– Малий ще єси? – здогадалася Звенислава.
– Не знаю, може, шістнадцять літ, а може, й менше… Дід Родим згинув, а я не відаю про себе тепер нічого…
– Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця, – суворо звеліла Звенислава. – Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.
Але тут проштовхався до них Какора, геть сп’янілий, роздратований тим, що торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.
– А мені? – заревів. – Чом не показують тут нічого мені?
Хто тут гость – я чи молокосос? А таки я – Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й ні!
– Хоче, то покажи йому, Ягодо, – сказала, одвертаючись, Звенислава.
Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:
– Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, що аж!
– Ну-ну! – загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.
Йшли по городу, і ніхто їм не шкодив. Могло видатися, що перші засновники Радогостя вибрали досить нездатне місце: кілька пагорбів і глибокі падоли, при ворожому нападі й відсічі не даси, бо нападники валитимуться тобі впрост на голову. На головному з пагорбів стояла святиня, а решта то й зовсім світилася нагістю, на пісній землі не росла навіть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипіло від зелені садків, левад і дворів, блищали там струмки, а над ними тихо стояли верби, берези й вільхи, поміж дворів латками йшло жито, просо й різний овоч, паслася худоба, вівці, коні, в сажах кувікали свині. Зустрічалися часто їм люди, і ніхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут спервовіку. Какора п’яно погукував на зустрічних:
– Ну, як ся?
– А так ся, – відповідали йому.
– Чого ж би то?
– А того ж би.
– Та й що ж?
– Та й те ж.
– Чому вони так мовлять? – дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.
– Бо так з ними мову заводить твій купець, – посміювалася вона.
– Так ніби не хочуть нічого повідати.
– Може, й не хочуть.
– Не вірять нам, чи що?
– А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позосталися самі недовіри.
Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє
