Диво - Павло Архипович Загребельний

Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собі ціну.

– Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди – ребра розпахують, голову відбатовують за один мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас – то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку далеч не заб’ється, окрім Какори, а Какора – то я! Гей-гоп! А вже перець – то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, і срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!

Тоді виступив наперед дебелий чолов’яга, задер довгу сорочку і з-за пояса портів дістав щось зав’язане в брудну шматину. Неквапом розв’язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще запацьоренішою тепер. Бо на шматині масною грудкою, завбільшки з кулак, лежав золотий виливок.

Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небаченої білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на тихий блиск золота, сказав:

– Хочеш проміняти?

Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.

– То що, – пересохлим голосом мовив Какора, – відкриємо міньбу?

– А нащо міньба? – сказала жінка з золотими яблуками на руці. – Хочеш їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що – подаруємо. Та й іди собі. А ми позостанемось.

– Не годиться так, – суворо сказав Какора. – Звичай скрізь такий, щоб мінятися. Ти мені – я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене! – Він знов кинувся розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.

– Що в нас є, те нам і зостанеться, – сказав з гурту один з чоловіків. – А твоє хай тобі.

– Та нащо ж воно мені! – зчудовано вигукнув Какора.

– А тобі невтребне, то нам і поготів, – засміявся хтось ззаду.

Купець спітнів од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго цмакав, простягнув ківш:

– Ну, хто хоче?

Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.

– А добре! У нас не таке.

– Ге-ге! – вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора, – ще й не таке маю. То вріжемо мінька! Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!

– Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця, – просто сказав чоловік і викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав знов під сорочку.

– Бери бочонок, – крикнув Какора. – Все бери, що хоч! Вибирай!

– Да нащо мені? – почухав за вухом чоловік. – Хай он вона попробує твого питва.

Кивнув на молодицю, в якої з-під полотняної сорочки вибивалися жіночі буйнощі. Какора миттю наповнив ківш, смішним перехильцем підскочив до молодиці, хотів сам напоїти її, але вона відтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.

– Герке! – засміялася і стала дивитися на Сивоока так, ніби щойно його побачила.

Хлопець зашарівся, спробував сховатися за повозом, але й там переслідував його погляд молодиці, її горіхового відтінку очі вселяли в нього темну бентегу, якої ще не знав перед тим, а може, то просто йшов йому обертом світ від довгої голоднечі, бо після Лучукової смерті не мав же й ріски в роті.

Він обійшов коней, опинився в гурті людей, на нього поглядали доброзичливо й одкрито, і він теж почував себе своїм серед цих гарних і таких незвично простих людей. Якась дівчинка тримала в дерев’яній мисочці варене м’ясо, він поглядом поспитав її згоди і, отримавши дозвіл, взяв шматок м’яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко з кашею, ще хтось сунув збан із питвом, настояним на травах, видно, хмільним, бо в голові в Сивоока закрутилося ще дужче, ніж від горіхових очей молодички, і саме тут виявилося, що збан подала вона ж таки – молодичка з очима, як суцільний гріх!

Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сипким сміхом:

– А не подужаєш збана? Що ж бо за муж єси!

– Малий я, – засоромлено відмовив Сивоок.

– Ой, гляньте на нього – малий! – молодичка аж заходилася від реготу. Забігла з другого боку, турнула Сивоока вже дужче, та хлопець і не здвигнувся. – Бачили таке маленя! – пащекувала невгамовна молодичка. – А звідки ж ти взявся у нас тут?

– Звідти, – махнув Сивоок рукою за ліси.

– Да там люди лиш щезають, – втрутився в розмову якийсь з чоловіків, – а приходити звідтам – то й не чувано.

– Прийшли ж ми з купцем, – пробурмотів Сивоок. – А ви хто такі? Що за