Нестяма - Богдан Жолдак

— Яка ще в сраку петарда? — донюхувався комендант.

— Роботяги гуляють, — кивнув на протилежний гуртожиток Петро. — День строїтєля.

Комендант визирнув, але не побачив нічого, крім неба, розцяцькованого канцелярськими кнопками зірок.

Хлопці, обсівши Степана, тужно споглядали, не вірячи жодній його сльозині.

— Нам хана. Ще один такий фокус — його посадять, а нас виключать. Бо як чоловік ухопився зброї, то далі вже йому хапатися нема за що! — стогнав староста.

— Є за що! — несподівано заперечив Петро Чумаченко й визирнув у вікно, видивляючись там якийсь свій план, поки незрілий, щоб ним поділитися. З усіх присутніх він почувався найвинуватішим, і все через Олесю — ще б пак, вона ж на нього око поклала, а не на Степана.

Друзі часто тепер бачили, як Петро видивляється у вікна навпроти, не розуміючи, що в тій общазі може бути аж такого цікавого, чого не було в цій.

— Шо ти там не бачив? — дивувалися.

— Підходящої кандидатури, — буркав, не пояснюючи, бо ж він, гандболіст, умів мислити стратегічно.

Нарешті набачив там жінку Валю, яка вечеряла, поставивши сама собі пляшку вина, потім обвела поглядом убоге приміщення. Поміркувавши, вона не стала бруднити склянку, а хильнула просто з горла; подумавши, приклалася ще, а вже лише потім почала жувати суху самотню міві-ну. Чумаченко терпляче вичікував, коли у малярів настане трагічний переддень зарплати, і завітав до неї.

— Ну, — сказала Валя, окинувши його з порогу поглядом, порожнім без вечері.

— Тут, — мовив він, — є один мужик, який ніяк не стане мужиком, ясно?

— Ну.

— Допомогти людині.

— Ну. Бутилка, — підняла очі.

— Але він трохи...

Вона запитально покрутила пальцем біля скроні.

— ?

— Ні, горбатий, — відповів він.

Валя полегшено зітхнула, подумала мить:

— І закусь.

— Ну, — несподівано повторив Петро. — А коли?

— Та хоть би й зара, — в горлі їй зрадливо тіпнувся голос, бо малярші — це такі люди, які потребують негайного виведення отрути фарб. Особливо перед зарплатою.

— Чепурися, — кинув він і побіг чепурити Степана.

Друзі стояли колом, обсмикуючи на ньому піджачок

та билинки. Степан сяяв; ніхто не знав, що він у вільний од алкоголізму час пише вірші, але як усі поети-горбуни, не зізнавався, і от настала мить поділитися римами, але йому не дали:

— А ти пазурі забув гострить? — занепокоївся Вовка Шляховий.

— Які ще пазурі? — буркнув Степан.

— Які. На ногах.

— Гострити?

— А як сповзеш, то чим же впирацьця в простиню будеш?

Степан не образився, навпаки, вдоволено зашарівся, бо це був перший комплімент у його житті. Петро взяв його за ручку і повів, неначе в школу, а співкамерники погасили світло і повсідалися біля вікна, втупившись у навпроти.

— Три де! — радісно передчував Вовка якість зображення.

— Чотири де, — виправив його староста курсу.

— Чого чотири?

— Бо з запахом, — пояснив той і всі радісно пошкодували, що не мають бінокля, а особливо відеокамери.

...він стрибнув на неї, наче тарантул; нещасна оніміла, бо не добачила, коли це він встиг роздягтися, так і завмерла на пів ковткові вина, здивована рішучістю, та й глядачі з вікна навпроти принишкли, оно, виявляється, з ким весь цей час мешкали; тепер складалося враження, що кінцівок у Степана вдвічі більше, надто — головної; жінка Валя насилу встигла проковтнути вино й обережно, не перекинувши пляшки, одставити; поцілунок її з присмаком до болі знайомого шмурдяка наддавав йому снаги, й без того накопиченої, що, маючи геть скалічене тіло, володів одним цілком здоровим органом, навіть аж надто здоровим; це як вдалий вірш, який сам себе пише, незнане натхнення охопило, він панував.

— Які там пазурі, — шепотів Вовка з навпроти, клякнучи, од сюрпризу.

Степан надолужував і за себе, й за Квазімодо, однак вчасно уповільнився, наче крізь соломинку, опанував себе навпаки «щосили не стати одноразовим», і Валя перевела подих й зосередилася не на пляшці — ще від часів інтернату спиртне притупило її відчуття, й Степан став перший, хто відновив їх; «якщо б виключить лампу, то й геть нор-мальок» — устигала подумать, «хто топиться, і за бритву хопиться», — потайки вирішила, вона не встигала, аж раптом рятівна думка: «не порвав» — це про труси, «хто б це знав, хто б це думав» тряслася, особливо його хекання, гортанне й нутряне, нечуване, пройнялася, «мамо», несподівано входячи в стан і на подив устигла, чвалом здригаючись, аж доки Степан випав із неї.

«Все рівно, це лучче, чим ананірувать», — потайки вирішила.

Вони лежали приголомшені, аж доки Степан, тамуючи новий наворот, устиг напутити її не псувати алкоголем здоров’я, а навпаки посилювати його за допомогою розтягнутої трубочки, й вона, нарешті додумалася запнути фіранку на вікні, ще встигала почути, як Степан каявся