Нестяма - Богдан Жолдак

Медсестри, щоб подолати нудотність нічних чергувань, сплітали з чудових прозорих використаних рурочок од крапельниць ялинкові іграшки — рибки та пташки; вони нічого не знали про Степанові концепції, але, подарувавши йому кілька виробів, мліли від щастя — такої радісної реакції не бачили зроду, навіть, коли впорскували хворим морфін. Степан, бавлячись цяцьками, не міг натішитись: усі вони внаслідок певної пластичності рурочок нагадували пляшку. Це продовжило його міркування: «Як уберегти хитке здоров’я — хитрі америкоси придумали пити коктейлі крізь тонку трубочку, здобуваючи набагато більший ефект, ніж хиляти зі склянки; тобто, значно зменшуючи дозу але побільшуючи кайф!»

Звісна річ — це закордоном додумалися винайти крапельницю, повільну, яка, згладжуючи наслідки, побільшувала ефективність ліків. Міркуючи про західну цивілізацію, він виснував ще один аналогічний приклад: а що таке їхній коктейль? Це домішок газованої води до спиртного, що теж зменшує його міцність, але побільшує результат.

Уже в гуртожитку він розпустив одну таку рибку (символ! християнства!) і почав обертати воду на вино — тобто змішував їх, цмулячи крізь катетер. Перший же дослід розширив свідомість: це дало шалену економію стипендії.

Тепер на лекціях він, наче роденівський мислитель, картинно підпирав голову рукою, і жоден викладач не постеріг таємної рурочки, пропущеної рукавом до площини; здоров’я поверталося до нього — спершу рум’янцем на щоках, а потім і скрізь життєдайним теплом, наснагою і, зрештою, коли він непритомнів, друзі залюбки брали його під пахви і виносили до автобуса. Не тому, що власна вага його, горбаня, тридцять п’ять кілограмів, а тому що він встигав набути невагомості. Брутальні, вони жадали таких само насолод, але жоден не міг осягнути повільної трубочки чи розбавленого шмурдяка, одначе засвоїли вуглекислі пухирці: якщо загазувати горілку за допомогою сифона з балончиком вуглекислоти, то удар здобуваєш одразу.

А Степан осягав іще одну новацію — відсутність похміл-ки збурювала зворотну хвилю енергії, ба, навіть агресії — роздягнувшись до пояса, він спускався на дівочий поверх і, розчепіривши ноги та надувши груди, гримав у кімнату № 317:

— Олесю, вийди!

Однокурсниця одчиняла і заходилася вереском, бо зроду не уявляла, що воно таке — оголений горбань, а також гадки не мала про сюрреалізм, тому встигала ляснути дверима, перш ніж той видихав із перегаром:

— Олесю, впусти, світ здригнеться!

Щодо цього вона дуже сумнівалася, адже мала симпатію до Петра Чумаченка, чемпіона факультету з гандболу, що його торс часто виникав у її нічній уяві, тому дівчина не оминала жодного спортивного змагання, щоби вдосконалювати видиво.

І перестала одчиняти.

Тому на лекціях Степан найбільше боявся зустрітися з нею очима, вмощувався на останню парту і якомога швидше занурювався у катетер: «сідав на крапельницю». Часто, отямившись аж серед ночі, спускався сходами і ридав перед дверима № 317, подекуди й гримаючи:

— Світ здригнеться!

Увесь гуртожиток ник, особливо від вигуку:

— Есмеральдо!

Бо голос у нього був нутряний, пройшовши валторною викривлених трахей, здобував потужні обертони, неначе в Квазімодо, і общага вібрувала зо страху, надто Олеся, яка тряслася, що Петро-гандболіст щось дурне запідозрить.

Якось Степан висотав чергову пляшку, і його осяяла чудова ідея відвідати на вихідні рідне село. Там він побачив на дверях сліди проникнення. Образившись, що із його хати знову пропали деякі речі, тихцем уночі викрав із сторожки діда Микити ружжо. Таємно привізши, надійно заховав, одначе співкамерники знайшли берданку під матрацом і посідали навколо, тяжко замислившись. З іншого боку їх брала цікавість, дуже хотілося продовження подій, куди вони повернуть? Тому хлопці обережненько розколупали патрони і полегшено виявили, що ті заряджені сіллю; натовкли їх туго папером і знову залили парафіном.

Посеред ночі, підскочивши, Степан хопився рушниці:

— Я ж казав! — вигукнув похмільно.

Розбудилися товариші:

— Що ти казав? — мружилися на озброєного горбаня.

— Що світ здригнеться! — тряс рушницею.

Хлопці хотіли спати, й почали одмовлять:

— Вона ж сіллю заряджена, — брехали.

— Ах — сіллю? — схопив зі столу коробочку з канцелярськими кнопками, спритно висипав у жерло; щоб його не перехопили, вискочив, неначе краб, боком, помчав із рушницею до кімнати № 317 і заволав:

— Олесю! Виходь!

Чудом дівчина не підійшла до дверей, а спросоння пробурмотіла:

— Ось я Петрові скажу...

— Якому ще Петрові? — нашорошився він.

— Чумаченкові!

Оце новина! Виявляється, його найкращий співкамер-ник став на заваді.

— Ах ти ж сука! — вибухнув Степан, перш ніж вибухнула його рушниця, вирвавши з дверей чималу діру.

Не встиг вставити новий набій, бо був обеззброєний друзями, потягнутий геть, а общага почала прокидатися й міркувати. Триста сімнадцята оніміла назавжди, лише тупо споглядала, як хлопці притягнули з верхнього сортира двері і встигли прикрутити їх саме перед візитом коменданта.

— Хто стріляв? — допитувався.

— Петарда стріляла, — пояснив Петро Чумаченко, ховаючи за спину викрутку, якою щойно прикрутив табличку № 317. — Правда, дівчата?

Ті оніміло кивали головами, тугіше натягуючи ковдри, бо вирішили, що їх теж виженуть із вишу.