Нестяма - Богдан Жолдак

А от тепер скажіть мені, вельмишановний, у який це спосіб Вам вдалося таємно занести до мене книгу й непомітно підсунути назад? Вікон я, як Ви знаєте, відчиненими не лишаю, а замки на дверях маю, далебі, надійні. Я знаю, що вони не перепона для професійного крадія, одначе маю підозру, що Ви ним не є. Тоді поясніть мені заради Бога:

звідкіля у Вас ключі до моєї оселі? Чому я про таке питаю? Та звісна річ: перспектива беззахисності перед Вами й усвідомлення того, що хтось може безкарно проникати всередину і брати все, що заманеться, а тоді ще й класти назад...

Не кидайте!

Я ще не сказав найголовнішого в цій непростій ситуації: надзвичайно переконливо і ґратульовано благаю Вас ніколи й аніяким робом не використовувати оцієї теперішньої нашої з Вами історії в якомусь оповіданні.

«...летять бризками на екран, падають комашками, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли собі отако сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, що молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати. Особливо, коли можеш молотити значки також і з голосу, вони, вже відредаговані й ретельно виправлені, вихлюпуються досконалими графемами; то тут треба завважити, що вже є на сім світі багацько людей, які друкують швидше, ніж балакають. Байдуже! Ще ніхто не додумався, крім мене, молотити пальцями і голосом одночасно, стикаючись між собою — літери, потоки, — вони складаються поєднаннями, на які ти особисто не здатен, тобто традиційно ти був не здатен, а от тепер — на, маєш, пальці випереджають слова, слова випереджають думки, і це чудово, від цього страждав іще Кнут Гамсун, але тоді не було комп’ютерів і він не знав, як із цим боротися, лише встигав благати: «Боже, не дай мені бути розумним!» Аби хоч у якийсь спосіб випередити самого себе, чи не подався він у фашисти задля цієї формули? Ось питання — а що якби побачив він отаке: варто о сьомій ранку нуль п’ять хвилин натиснути в компі на пимпочку «вмотивований хаос» — як усі завойовані слова злітають, наче метелики, й сідають назад на екран, дають іще додаткові тексти.

«За цей час ти встигаєш ще намолотити язиком та кінцівками, добре, що в тебе їх на руках лише десять, от якби навчитися, як це роблять безрукі інваліди друкувати ще й десятьма кінцівками ніг, але це не за горами, якщо інваліди це можуть, то ти, геть не каліка, опануєш такі рефлекси; жадібність, вона ненаситна, адже ти й так сидиш, оточений прудкою хмарою літер, що кружляють навколо тебе, як мухи навколо лампочки, неначе спіралями петрогліфів Кам’яної Могили, ти друкуєш, вони самі впорядковані твоїми незримими правилами знову й знову сідають на екран, і ти пишаєшся, бо вони наочно втілюються за принципом т. зв. гіпертексту, ба тепер це мегатекст, якщо не ультра, так чи інак, а фіксується він доволі умовно лінійно; ти згадуєш колишні свої страшні заздрощі, коли побачив на фресках Софії Київської первісних наших музик, в одного були одразу дві дудки у вустах, дудки дві, а пальців однак лише десять, поруч із ним тоді був скрипаль, який міг застосувати лише шість кінцівок — п’ять пальців на струнах та ще руку зі смичком, хай там як, а перегнати себе він не міг, хоч і грав на найпершому тоді в світі смичковому інструменті під назвою гудок.

Лише в теперішні часи з’явилися музиканти, здатні встромити до вуст три саксофони, ще й спускалися в залу, вимагаючи, щоби публіка тиснула їм на пимпочки клавіатури, і хоч би скільки їх було, встигаючи одімпровізувати той хаос на трьох горловинах, це вже ніякий лінійний Моцарт не переплюне, і добре, що електроніка встигала зафіксувати навіки ті виправи, чого графічні ноти фіксувати не звиклі, а ці тут же на моніторах, розсипаючися значками, ще й додаючи аранжування, і вкупно одкидаючи це все знову в залу, яка, шаленіючи, накидається пальцями й вухами на саксофони, радіючи, що вони — живцем, а не на тисячолітніх фресках».

Папірець цей, щойно написаний, просто палив мені кишеню, я оглядав людей у залі.

— Уявляєш, Миха мене таки намалював, — шепотіла попереду білявка до подруги.

— На картоні? На полотні? — заздрощами відгукнулася та.

— На мені. Отако посадовив і почав од шиї і отак донизу.

— Ти шо... До... скрізь? — жахом завмирала та.

— Ото. Тільки одно, шо фарби холодні. Я йому кажу: «Або підогрій їх, або давай без них».

— Ну ти. Скрізь? Без них?

— Ага. Одним лише пензликом.

Обидві крадькома озирнулися лише тоді, коли почали давитися сміхом.

Усі тутки гомоніли, а я картався, як і щоразу, бо не взяв бука — записати б цей полілог, управити в літери, а потім усі тексти витягнути лінійно, і от, на, маєш: за хвилину тобі цілий романяка з «Доктора Серафікуса», завбільшки. Які чудові тут люди!

Що далі від столиці, то менше падлюк, тобто провінційна богема, вона чистіша, очі в неї не такі, особливо, коли вона з’єдналася й забула, що провінційна, ба, навпаки, вона ще не втратила здатності легко спілкуватися. Бо столична боїться бовкнути зайве, щоби хтось із цього не скористався та не поніс