Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Якої ти крови?

— Я певно не знаю, — жваво відповів арештований, — я не пам’ятаю моїх батьків. Мені казали, що мій батько був сиріянин…[51]

— Де ти мешкаєш постійно?

— Я не маю постійного житла, — сором’язливо відповів арештант, — я подорожую з міста до міста.

— Це можна висловити коротше, одним словом — волоцюга, — сказав прокуратор і запитав: — Рідня є?

— Нема нікого. Я сам у світі.

— Чи знаєш грамоти?

— Так.

— Чи знаєш іще якої мови, крім арамейської?

— Знаю. Грецької[52].

Набрякла повіка підвелася, повите імлою страждання око уп’ялося в арештованого. Друге око залишилося заплющеним.

Пилат заговорив грецькою:

— То це ти збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ?

Тут арештант знову пожвавився, очі його перестали виказувати переляк, і він заговорив грецькою:

— Я, доб… — тут жах промайнув в очах арештанта через те, що він ледь не обмовився, — я, ігемоне, зроду-віку не збирався руйнувати будівлю храму й нікого не підбурював до цієї безглуздої дії.

Подив виказався на обличчі секретаря, який, згорбившись над низеньким столом, записував свідчення. Він підвів голову, та відразу ж знову схилив її до пергамену.

— Чимало усяких людей стікаються до цього міста на свята. Бувають серед них маги, астрологи, віщуни та вбивці, — казав монотонно прокуратор, — та трапляються й брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: підбурював зруйнувати храм. Так свідкують люди.

— Ці добрі люди, — промовив арештант і, поспіхом додавши: — ігемоне, — провадив: — нічого не навчалися й усе переплутали, що я казав. Я взагалі починаю побоюватися, що плутанина ця триватиме дуже довгий час. І це все через те, що він невірно записує за мною.

Запала мовчанка. Тепер вже обидва хворі ока тяжко дивилися на арештанта.

— Повторюю тобі, але востаннє: облиш удавати божевільного, розбійнику, — промовив Пилат м’яко й монотонно, — за тобою записано небагато, але записаного досить, щоб тебе повісити.

— Ні, ні, ігемоне, — увесь напружившись у прагненні переконати, говорив арештований, — ходить, ходить один із козячим пергаменом і без упину пише. Та я одного разу зазирнув у той пергамен і вжахнувся. Геть нічого з того, що там записано, я не казав[53]. Я його благав: спали ти, на Бога, свій пергамен! Та він вирвав його мені з рук і побіг.

— Що за один? — гидливо запитав Пилат і торкнув скроню рукою.

— Левій Матвій[54], — охоче пояснив арештант, — він був збирачем податей, і я з ним стрівся вперше на дорозі у Витфагії[55], там, де рогом виходить фіґовий сад, і розбалакався з ним. Попервах він поставився до мене неприязно, і навіть ображав мене, тобто думав, що ображає, називаючи мене собакою, — тут арештант осміхнувся, — я особисто не бачу нічого негожого в цьому звірі, щоб ображатися на це слово…

Секретар перестав записувати й знишка зиркнув здивованим оком, та не на арештованого, а на прокуратора.

— …однак, послухавши мене, він став лагіднішати, — вів далі Єшуа, — нарешті кинув гроші на дорогу й сказав, що піде зо мною в мандри.

Пилат усміхнувся однією щокою, вишкіривши жовті зуби, і промовив, обернувшись усім тулубом до секретаря:

— О місто Єршалаїм! Чого тільки не почуєш у ньому. Збирач податей, ви чуєте, кинув гроші на дорогу!

Не знаючи, як відповісти на це, секретар визнав за потрібне повторити усмішку Пилата.

— А він сказав, що гроші йому відтепер стали ненависні, — пояснив Єшуа дивні дії Левія Матвія й додав: — І відтоді він став моїм супутником.

Усе ще щирячи зуби, прокуратор поглянув на арештованого, потім на сонце, що неухильно бралося угору над кінними статуями гіподрому[56], що розкинувся далеко долі праворуч, і раптом в якомусь нудотному стражданні подумав про те, що найпростіше було б вигнати з балькона цього дивного розбійника, вимовивши лише два слова: «Повісити його». Вигнати й конвой, піти з колонади всередину палацу, наказати затемнити кімнату, повалитися на ложе, зажадати холодної води, жалібним голосом гукнути собаку Банґу[57], пожалітися йому на гемікранію. І думка про отруту ґвалтом спокусливо промайнула у хворій голові прокуратора.

Він дивився каламутними очима на арештованого і якусь хвилю мовчав, болісно згадуючи, навіщо це на ранковому безжалісному єршалаїмському осонні стоїть перед ним арештант із понівеченим побоями лицем, і які ще нікому не потрібні питання йому доведеться ставити.

— Левій Матвій? — хрипким голосом запитав хворий і склепив очі.

— Так, Левій Матвій, — долинув до нього високий, болісний йому голос.

— А от що ти усе-таки казав про храм юрбі на базарі?

Голос допитуваного, здавалося, штрикав Пилатові в скроню, був невимовно болісним, і цей голос казав:

— Я, ігемоне, казав про те, що впаде храм старої віри, і постане новий храм істини. Сказав так, щоб було більш зрозуміло.

— Навіщо ж ти, волоцюго, на базарі баламутив народ, розповідаючи про істину, про яку ти не маєш уяви? Що таке істина?[58]

І тут прокуратор подумав: «О боги мої! Я питаю його про щось згола не потрібне на суді… Мій розум не служить мені далі…» І знову примарилась йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути!»

І знову почув голос:

— Істина передусім у тому, що тобі болить голова, і болить так нестерпно, що ти малодушно подумуєш про смерть. Тобі не тільки несила розмовляти зо мною, тобі важко навіть дивитися на мене. І зараз я мимоволі став твоїм катом, що мене засмучує. Ти не можеш навіть думати про що-небудь і мрієш тільки про те, щоб прийшов твій собака, єдина, певно, істота, до якої ти прив’язаний. Та муки твої зараз скінчаться, голова пройде.

Секретар витріщив очі на арештанта й не дописав слова.

Пилат підвів страдницькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже досить високо стоїть над гіподромом, що промінь промкнувся до колонади й підповзає до стоптаних сандалій Єшуа, що той тримається осторонь сонця.

Тут прокуратор підвівся з крісла, стиснув голову руками, й на жовтявому його поголеному обличчі відбився жах. Та він тієї ж миті вгамував його своєю волею й знову опустився в крісло.

Арештант тим часом провадив свою мову, та секретар нічого далі не нотував, а тільки, витягши шию, немов гусак, намагався не проґавити жодного слова.

— Ну от і по всьому, — мовив арештований, доброзичливо поглядаючи на Пилата, — і я надзвичайно цьому радий. Я радив би тобі, ігемоне, полишити на якусь часину палац і погуляти пішки де-небудь в околицях, ну хоч би в