Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
— Гаразд, — сказав Пилат, — хай буде так.
Тут він озирнувся, кинув оком на видимий йому світ і здивувався тій зміні, що настала. Зник обтяжений трояндами кущ, зникли кипариси, що обступали горішню терасу, і гранатове дерево, і біла статуя в зелені, та й сама зелень. Попливла натомість якась багряна гуща, в ній заколисалися водорості й рушили десь, а разом із ними рушив і сам Пилат. Тепер його гнав, душив і пропікав найстрашніший гнів — гнів безсилля.
— Тісно мені, — вимовив Пилат, — тісно мені!
Він холодною вогкою рукою шарпнув клямру з коміра плаща, й та впала на пісок.
— Сьогодні душно, десь іде гроза, — озвався Каїфа, не зводячи очей з розпашілого обличчя прокуратора та прочуваючи всі муки, які ще будуть згодом. «О, який страшний місяць нісан цього року!»
— Ні, — сказав Пилат, — це не через те, що душно, а тісно мені стало з тобою, Каїфо. — І, звузивши очі, Пилат усміхнувся й додав: — Начувайся, первосвященику.
Темні очі первосвященика блиснули, і, не згірше ніж раніш прокуратор, він виказав на своєму обличчі подив.
— Що чую я, прокураторе? — гордовито й спокійно відказав Каїфа. — Ти погрожуєш мені після вже виданого присуду, ухваленого тобою самим? Чи може таке бути? Ми звикли до того, що римський прокуратор важить слова, перш ніж що-будь сказати. Не почув би нас хто, ігемоне?
Пилат мертвими очима поглянув на первосвященика і, вишкірившись, зобразив усмішку.
— Що ти, первосвященику! Хто б іще міг почути нас тепер тут? Хіба ж я скидаюся на юного заволоку юродивого, якого сьогодні стратять? Чи ж я хлопчик, Каїфо? Знаю, що кажу й де кажу. Сад в облозі, палац в облозі, так що навіть миша не пролізе крізь жодну шпарину! Ба не тільки миша, не пролізе навіть оцей, як його… з міста Киріяту. До речі, ти знаєш такого, первосвященику? Так… якби такий промкнувся сюди, він гірко пошкодував би за собою, в цьому ти мені, певне, повіриш? Отож знай, що не буде тобі, первосвященику, віднині спокою! Ні тобі, ні народові твоєму, — і Пилат вказав удалечінь праворуч, туди, де у височині палав храм, — це я тобі кажу — Пилат Понтійський, вершник Золотий Спис!
— Знаю, знаю! — безстрашно відповів чорнобородий Каїфа, і очі його блиснули. Він підніс руку до неба й вів далі: — Знає нарід юдейський, що ти ненавидиш його лютою ненавистю, і багато мук йому спричиниш, та зовсім ти його не згубиш! Вборонить його Бог! Почує нас, почує всемогутній кесар, укриє нас від губителя Пилата!
— О ні! — вигукнув Пилат, і що не слово йому ставало дедалі легше й легше: не треба було більше прикидатися, не треба було добирати слів. — Надто багато ти скаржився кесареві на мене, і настав тепер мій час, Каїфо! Тепер полетить вістка від мене, та не намісникові до Антіохії і не до Риму, а просто до Капреї, самому імператорові[83], вістка про те, як ви звісних бунтарів у Єршалаїмі ховаєте від смерти. І не водою із Соломонового ставу[84], як хотів я задля вашої користи, напуваю я тоді Єршалаім! Ні, не водою! Згадай, як довелося мені через вас знімати з мурів щити з вензелями імператора[85], переміщувати війська, довелось, бачиш, самому приїхати подивитись, що в вас тут діється! Пом’яни моє слово, первосвященику. Побачиш ти не одну когорту в Єршалаїмі, ні! Прийде під мури міста повністю леґіон Фульміната, надійде арабська кіннота[86], тоді почуєш ти гіркий плач і стогін! Згадаєш ти тоді врятованого Вар-раввана й пошкодуєш, що послав на смерть філософа з його мирною проповіддю!
Лице первосвященика взялося плямами, очі жахтіли. Він, так само як прокуратор, осміхнувся, ошкіряючись, і відповів:
— Чи віриш ти, прокураторе, сам тому, що оце кажеш? Ні, не віриш! Не мир, не мир приніс нам зваблювач народу до Єршалаїму, і ти, вершнику, добре це розумієш. Ти хотів його відпустити з тим, щоб він збаламутив нарід, з віри познущався й підвів нарід під римські мечі! Та я, первосвященик юдейський, доки живий, не дам на наругу віру й захищатиму нарід! Ти чуєш, Пилате? — І тут Каїфа грізно підніс руку: — Прислухайся, прокураторе!
Каїфа замовк, і прокуратор почув знову неначе гомін моря, що підкочувало до самих мурів саду Ирода Великого. Цей гомін піднімався знизу до ніг і до лиця прокуратора. А за його спиною, там, за крилами палацу, чулися тривожні суремні сигнали, тяжкий хрускіт сотень ніг, залізне бряжчання, — тут прокуратор збагнув, що римська піхота вже виходить, згідно з його наказом, прямуючи на страшний для бунтарів і розбійників передсмертний парад.
— Ти чуєш, прокураторе? — тихо повторив первосвященик. — Невже ти скажеш мені, що це все, — тут первосвященик підніс обидві руки, і темний каптур звалився з його голови, — заподіяв жалюгідний розбійник Вар-равван?
Прокуратор тильним боком п’ясти руки обтер мокре холодне чоло, поглянув у землю, затим, примружившись у небо, побачив, що розжарена куля безмаль над самою його головою, а тінь Каїфи геть зовсім скулилася біля лев’ячого хвоста, і сказав тихо й байдуже:
— Час береться під обіди. Ми захопилися бесідою, а тим часом маємо діяти далі.
У вишуканих висловах вибачившись перед первосвящеником, він попросив його присісти на лаву в холодку під маґнолією й зачекати, аж він викличе решту осіб, потрібних для останньої короткої наради, і зробить ще одне розпорядження, пов’язане зі стратою.
Каїфа чемно вклонився, приклавши руку до серця, й залишився в саду, а Пилат повернувся на балькон. Там секретареві, що дожидався його, він звелів запросити до саду леґата леґіону, трибуна когорти[87], а також двох членів Синедріону й начальника храмової варти, які чекали на виклик на наступній долішній терасі саду в круглій альтанці з фонтаном. До цього Пилат додав, що зараз вийде й сам, і відійшов усередину палацу.
Поки секретар збирав нараду, прокуратор у затіненій від сонця темними шторами кімнаті мав побачення з якимось чоловіком, обличчя якого було наполовину затулене каптуром, хоча в кімнаті проміння сонця не могло його непокоїти. Побачення це було надзвичайно коротке. Прокуратор тихо сказав чоловікові декілька слів, по чому той пішов собі геть, а
