Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Там в присутності усіх, кого він хотів бачити, прокуратор урочисто й сухо потвердив, що ухвалює смертний вирок Єшуа Га-Ноцри, і офіційно запитав членів Синедріону про те, кого із злочинців вони мають охоту залишити в живих. Діставши відповідь, що це — Вар-равван, прокуратор сказав:
— Дуже добре, — і звелів секретареві відразу занести це до протоколу, стиснув у руці підібрану секретарем з піску клямру й урочисто сказав: — Пора!
Тут усі присутні рушили додолу широкими мармуровими сходами між трояндових стін, що точилися дурманливим ароматом, сходячи усе нижче й нижче до палацового муру, до брами, що виводить на великий, гладко забрукований майдан, в кінці якого бовваніли колони та статуї єршалаїмського ристалища[88].
Щойно група вийшла з саду на майдан, піднялася на просторий кам’яний поміст, що панував над майданом, Пилат, озираючись крізь примружені повіки, розізнався в обставинах. Той простір, який він щойно пройшов, тобто простір від палацового муру до помосту, був порожній, але перед себе Пилат майдану вже не бачив — його з’їв натовп. Він затопив би й самий поміст, і той очищений простір, якби не потрійний ряд себастійських вояків по ліву руку Пилата та вояків ітурейської допоміжної когорти[89] по праву — не стримував його.
Отже, Пилат піднявся на поміст, машинально стискаючи в кулаку непотрібну клямру й мружачись. Мружився прокуратор не через те, що сонце пряжило йому в очі, ні! Він не хотів чогось бачити групу засуджених, котрих, як він це пречудово знав, зараз услід за ним, зводять на поміст.
Тільки-но білий плащ із багряною підбійкою постав у височині на кам’яному стрімчакові над краєм людського моря, незрячому Пилатові до вух вдарила звукова хвиля: «Га-а-а…» Вона почалася негучно, зародившись десь вдалечині коло гіподрома, далі стала громоподібною і, постривавши кілька секунд, стала спадати. «Вгледіли мене», — подумав прокуратор. Хвиля не дійшла до найнижчої точки й несподівано стала рости і, колишучись, піднялася вище за першу, і на другій хвилі, як на морському валу скипає піна, скипів посвист та окремі, жіночі стогони, вирізнювані через грім. «Це їх звели на поміст… — подумав Пилат, — а стогони були від того, що задушили кількох жінок, коли натовп подався вперед».
Він відчекав якийсь час, знаючи, що жодною силою годі примусити натовп замовкнути, аж він не видихне усього, що накопичилось йому всередині, і не змовкне сам.
І коли цей момент настав, прокуратор викинув угору правицю, і останній пошум здмухнуло з натовпу.
Тоді Пилат щомога набрав гарячого повітря в груди й закричав, і зірваний його голос понесло над тисячами голів:
— Іменем кесаря імператора!
Тут йому до вух кілька разів вдарив залізний карбований крик — в когортах, зметнувши догори списи й значки[90], страшно прокричали вояки:
— Хай живе кесар!
Пилат задер голову й всадив її просто в сонце. Під повіками йому спалахнув зелений вогонь, від нього запалав мозок, і над натовпом полетіли хрипкі арамейські слова:
— Чотирьох злочинців, заарештованих в Єршалаїмі за вбивства, підбурювання до заколоту та наругу над законом та вірою, засуджено до ганебної страти — повішення на стовпах! І ця страта зараз звершиться на Лисій Горі! Імена злочинців — Дисмас, Ґестас, Вар-равван і Га-Ноцри. Ось вони перед вами!
Пилат вказав направо рукою, не бачачи жодних злочинців, але знаючи, що вони там, на місці, де їм належиться бути.
Натовп відповів протяжним гуком чи то подиву чи то полегкости. Коли ж він згас, Пилат вів далі:
— Але страчені з них будуть лише троє, оскільки, згідно з законом та звичаєм, на честь свята Пасхи одному з засуджених, на вибір Малого Синедріону та за ухваленням римської влади, великодушний кесар імператор повертає його мерзенне життя!
Пилат вигукував слова і водночас слухав, як на зміну гукові йде велика тиша. Тепер ані зітхання, ані шерхоту не долинало до його вух, і навіть настала мить, якої Пилатові здалося, що все навкруги взагалі щезло. Ненависне йому місто вмерло, і лише він один стоїть, спалюваний прямовисним промінням, упершись обличчям у небо. Пилат ще притримав тишу, а тоді став вигукувати:
— Ім’я того, кого зараз при вас відпустять на волю…
Він зробив ще одну павзу, затримуючи ім’я, перевіряючи, чи все сказав, тому що знав, що мертве місто воскресне по виголошенні імени щасливця й жодні подальші слова почуті бути не можуть.
«Усе? — беззвучно прошепотів собі Пилат, — усе. Ім’я!» І, розкотавши літеру «р» над примовклим містом, він прокричав:
— Вар-равван!
Тут йому здалося, що сонце, дзеленькнувши, луснуло над ним і залило йому вуха вогнем. У цьому вогні буяли ревище, виск, стогін, регіт та посвист.
Пилат повернувся й пішов помостом назад, до сходів, не дивлячись ні на що, крім кольорових мостин настилу під ногами, щоб не оступитися. Він знав, що тепер за його спиною на поміст градом полетять бронзові монети, фініки, що у виючому натовпі люди, тиснучи одне одного, лізуть на плечі, щоб на власні очі побачити диво — як людина, що вже була в лабетах смерти, вирвалася з її лабет! Як леґіонери знімають з нього мотузки, несамохіть завдаючи йому пекучого болю у позвихуваних на допитах руках, як він, наморщуючись та охаючи, все ж всміхається безглуздою божевільною усмішкою.
Він знав, що в той самий час конвой вже веде до бічних східців трьох із зв’язаними руками, щоб виводити їх на шлях, який провадить на захід, до Лисої Гори. Лише опинившись за помостом, у тилу його, Пилат розплющив очі, знаючи, що тепер він у безпеці — бачити засуджених він уже не міг.
До стогону натовпу, який став вже вщухати, домішались тепер і були виразними пронизливі викрики глашаїв, які вторували одні арамейською, інші грецькою мовами усе те, що прокричав з помосту прокуратор. А поза тим, до слуху його долетів дрібний, цоркітний кінський тупіт, що ближчав, і сурма, яка щось коротко й весело прокричала. Цим звукам відповіло свердління посвисту хлопчаків із покрівель будинків на вулиці, що виводила з базару на гіподромську площу, і крики «побережись!»
Вояк, що самотньо стояв на очищеному просторі майдану зі значком у руці, тривожно змахнув ним, і тоді прокуратор, леґат леґіону, секретар і конвой зупинилися.
Кавалерійська ала, набираючи щораз ширшого клусу, вилетіла на майдан, щоб перетнути його краєм, оминаючи скопище народу, і провулком попід кам’яним муром, де п’явся виноград, найкоротшим шляхом проскакати до Лисої Гори.
Летячи клусом, маленький, як хлопчик, темний, як мулат, командир али — сирієць, порівнявшись з Пилатом, щось