Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

справа, та й цього зробити не може, бо хтозна чого зненацька візьме — послизнеться та й потрапить під трамвай! Невже ж ви скажете, що це він сам собою управив так? Чи не вірніше гадати, що вправився з ним дехто зовсім інший? — і тут незнайомець зареготався дивним смішком.

Берліоз із великою увагою слухав неприємну розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думки стали морити його. «Він не іноземець! Він не іноземець! — думав він, — він предивний суб’єкт… та дозвольте, що ж він за один?»

— Ви хочете курити, як я бачу? — несподівано звернувся до Бездомного невідомий. — Вам які до вподоби?

— А ви всякі маєте, чи що? — похмуро спитав поет, якому цигарки скінчилися.

— Які до вподоби? — повторив невідомий.

— Ну, «Наша марка»[21], — розлючено відказав Бездомний.

Незнайомець негайно витяг із кишені портсигара й подав його Бездомному.

— «Наша марка».

І редактора, й поета не стільки вразило те, що знайшлась у портсигарі саме «Наша марка», скільки сам портсигар. Він був величенних розмірів, з червоного золота, й на його віку при відкриванні сяйнув синім і білим вогнем діямантовий трикутник[22].

Отут літерати подумали різне. Берліоз: «Ні, іноземець!», а Бездомний: «А дідько б його вхопив! Га?»

Поет і власник портсигара закурили, а Берліоз, котрий не був курцем, відмовився.

«Треба буде йому заперечити так, — вирішив Берліоз, — так, людина смертна, ніхто цьому не заперечує. Та річ у тім, що…»

Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив іноземець:

— Так, людина смертна, та це було б іще пів лиха. Нехороше те, що вона часом раптово смертна, от у чім штука! І взагалі не може сказати, що вона робитиме сьогодні ввечері.

«Якась безглузда постановка питання…» — помислив Берліоз і заперечив:

— Ну, тут вже є перебільшення. Сьогоднішній вечір відомий мені більш або менш точно. Звісно, якщо на Бронній мені гепне на голову цеглина…

— Цеглина ні з того ні з сього, — вагомо перебив невідомий, — нікому й ніколи на голову не гепне. Зокрема ж, запевняю вас, вам вона нітрохи не загрожує. Ви помрете інакшою смертю.

— Може ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іронією запитав Берліоз, утягаючись до якоїсь зазнаки безглуздої балачки. — І скажете мені?

— З охотою, — озвався незнайомець. Він обміряв Берліоза поглядом, немов збирався шити йому костюма, крізь зуби промурмотів щось наче: «Раз, два… Меркурій у другому домі… місяць пішов… шість — нещастя… вечір — сім…» — і гучно й радісно сповістив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико і злісно вирячився на безчельного невідомця, а Берліоз запитав, криво всміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?[23]

— Ні, — відповів співрозмовник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм… — промимрив роздратований жартом невідомого Берліоз, — ну, це, пробачте, малоймовірно.

— Прошу й мені вибачити, — відповів іноземець — але це так. До речі, мені хотілося б запитати вас, що ви будете робити сьогодні увечері, якщо це не секрет?

— Секрету немає. Зараз я зайду до себе на Садову[24], а потім о десятій годині вечора в МАССОЛІТі відбудеться засідання, і я буду на ньому головувати.

— Ні, цього бути ніяк не може, — твердо заперечив іноземець.

— Це чому?

— Тому, — відказав іноземець і примруженими очима поглянув у небо, де, в передчутті вечірньої прохолоди, безгучно креслили чорні птахи, — що Анничка вже купила соняшникову олію, і не тільки купила, але навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

Тут, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — по павзі промовив Берліоз, позираючи на іноземця, що городив нісенітницю, — до чого тут соняшникова олія… і яка Анничка?

— Соняшникова олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, який, видно, вирішив оголосити незваному співрозмовникові війну, — вам не траплялося, громадянине, бувати коли-небудь у шпиталі для душевнохворих?

— Іване!.. — тихо скрикнув Михайло Олександрович. Та іноземець анітрохи не образився й превесело розсміявся.

— Бував, бував, і то не раз! — вигукнув він, сміючись, але не відводячи неусміхненого ока від поета. — Де тільки я не бував! Шкода тільки, що я не спромігся запитати в професора, що таке шизофренія. То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

— Звідки ви знаєте, як мене звати?

— Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? — тут іноземець витяг із кишені вчорашнє число «Літературної газети»[25] й Іван Миколайович побачив відразу на першій сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Та доказ слави й популярности, який вчора так радував, цього разу зовсім не втішив поета.

— Я вибачаюся, — сказав він, і обличчя йому потемніло, — чи не зачекаєте хвильку? Я хочу товаришеві пару слів сказати.

— О, з приємністю! — вигукнув невідомий. — Тут так хороше під липами, а я, до речі, ніде й не поспішаю.

— От що, Мишо, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза убік, — він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Питай в нього документи, бо втече…

— Ти так гадаєш? — стривожено прошепотів Берліоз, а сам подумав: «Таж він має рацію!»

— Можеш мені вірити, — засопів йому на вухо поет, — він дурника вдає, щоб випитати про дещо. Ти ж чуєш, як він руською говорить, — поет говорив і скоса поглядав, пильнуючи, щоб невідомий не втік, — ходім затримаймо його, бо втече…

І поет за руку потягнув Берліоза до лави.

Незнайомець не сидів, а стояв край неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт із добрячого паперу та візитівку.

— Вибачте мені, що в запалі нашого спору я забув відрекомендуватися вам. Ось моя візитівка, пашпорт і запрошення приїхати до Москви на консультації, — вагомо промовив невідомий, проникливо дивлячись на обох літератів.

Ті знітились. «От чорт, чув усе…» — подумав Берліоз і чемним жестом показав, що в вказуванні документів немає потреби. Поки іноземець совав їх редакторові, поет встиг розгледіти на картці надруковане іноземними літерами слово «професор» та першу літеру прізвища — подвійне «В» — «W»[26].

— Дуже приємно, — тим часом зніяковіло бурмотів редактор, і іноземець сунув документи до кишені.

Взаємини таким чином були відновлені, й усі троє знову сіли на лаву.

— Ви як консультант запрошені до нас, професоре? — спитав Берліоз.

— Так, консультантом.

— Ви — німець? — розізнався Бездомний.

— Я?.. — перепитав професор і враз замислився. — Так, мабуть що й так, німець… — сказав він.

— Ви руською здорово говорите, — відзначив Бездомний.

— О, я взагалі поліглот і знаю дуже велике число мов, — відповів професор.

— А ви за фахом хто будете? — поцікавився Берліоз.

— Я — спеціяліст від чорної магії[27].

«От