Світовидові коні - Мирослава Горностаєва
Не схожий хазяїн замку ні на данця, ні взагалі на сканда. Чимось він Велимиру навіть подобається, і руянець наважується розпочати розмову.
— Чи не підкаже вельможний ярл розбиткові, що це за земля?
— Це острів Шеланн, а замок Фенгонборг, — відповідає чоловік у плащі, - але тут запитую я. Відповідай правдиво і швидко. Хто ти є?
— Велимир, син Величара…
— Ободрит?
— Ні, я з Руяну. По вашому — Рюген. Аркона.
— Отже, ти поганин, — робить висновок ярл, і Велимир відповідає:
— Мій Бог — Світовид…
— Як сюди потрапив? — продовжує допитуватись данець.
— Лодія налетіла на скелі.
— Йшли розбійничати?
— Торгувати.
— Ти — торговець? — мружить ярл насмішкувато сині свої очі.
— Охоронець товару.
Данець гмикає і каже:
— Однак, ти дорожиш зброєю…
Очі Велимирові давно вже прикуті до столу перед ярлом. Там лежить меч батька Величара…
— Добра зброя, — звільна говорить данець, — занадто добра для славина. З вашого люду — кращі раби, аніж воїни. До речі, де ти вчився нашої мови?
Велимир зрозумів образливий натяк і відповідає лагідно:
— Від свого раба-данця… З данців добрі раби. Слухняні…
Ярл мусив би вибухнути гнівом, але він мовчить. Сині очі вп'ялися в лице Велимирове, наче вишукуючи знайомих рис.
— Хто твоя мати? — раптом запитує данець, і Велимир відповідає ледь здивовано:
— Дивина, жриця…
— Як, кажеш, її звали?
— Дивина…
— Коли вона померла?
— Була жива, як виходив я в море, — говорить Велимир, ще більше чудуючись.
— Вона… бувала в Данії?
— Була у полоні, - неохоче відповідає юнак, — у ваших… Два роки. Я тоді ще дитям був.
Лице ярла — мокре від поту. Він говорить, наче сам до себе:
— То вона жива… Жива… І це її син… А я не повірив Хальфдану…
Питання чудернацькі розтривожили Велимира, і він переходить до діла:
— Що хоче хазяїн Фенгонборгу за мою волю?
В очах данця — божевільні вогники…
— Волю? — питає він, — і ти хочеш волі, сину Дивини? Та від сьогоднішнього дня — ти є моїм рабом, хлопче з Рюгену, і вона, відьма з Аркони, ніколи не побачить сина! Того сина, що любіший їй від мого!
— Не знаю, до чого тут моя мати, — різко говорить юнак, — але я народився вільним і помру вільним, і це так само вірно, як те, що мій Бог — Світовид!
- Ідол з Аркони тобі не допоможе, — озивається данець з лиховісною посмішкою, що викривила красиве обличчя, — надто як ти потрапив до Гаральда Скаженого Вовка… Коритись же я тебе навчу. Гей, там! Візьміть цього раба і вдягніть на нього нашийник!
Та Велимир уже давно насторожі, надто ж як почув ім'я ярла. Коли знайомий уже здоровань у безрукавці та ще один заходять до покоїку, юнак відстрибує вбік і хапає важкеньку дубову лаву, що стоїть під стіною.
Вояки добувають з піхов мечі, але Велимир розмахується лавою і опускає її на того, хто поближче. Краєчком ока помічає збоку дверцята, що раптово розчахуються… Ще один ворог?
Та в дверях стоїть невеличке хлоп'я, крихке і тендітне. Голова на тонкій шийці наче аж хилиться під вагою пишного русявого волосся.
— Батьку!
Лице ярла, що з хижим усміхом спостерігає за Велимиром, блідне від ляку:
— Хальфдане, назад!
Велимир миттєво оцінює ситуацію, кидає лаву і хапає хлопця, затуляючись ним, як щитом.
— Мого меча, ярле!
Данець, зціпивши зуби, шпурляє йому меча. Велимир підхоплює зброю лівицею і пірнає в прочинені двері, не випускаючи хлопця з обіймів.
За дверима — півтемний коридорчик, в кінці ще одні двері, ледь відхилені. Велимир вбігає до кімнати, швидко обдивляється довкола і задвигає засув на важких дверях.
Звідси хай ще його спробує виколупати хазяїн Фенгонборгу… Тим більше, коли ярлу дороге життя синочка… Велимир жбурляє хлопця у крісло і каже суворо:
— Не ворушись!
Сам починає нишпорити по кімнаті. Це — жіночий покоїк: в кутку припала пилом невелика арфа, поруч — підставка для книг, на ній грубезний фоліянт, розгорнутий на гарно оздобленій сторінці. Біля стіни — скринечка, розмальована птахами і квітами. Низенький стільчик, над ним, на стіні, розп'яття. Бог християн сумно споглядає на Велимира, схиливши голову в терновім вінці…
Юнак підіймає віко скрині, хапає перше, що лежить зверху — довгий тонкий шарф, і міцно зв'язує ним хлопця. Той не опирається і не кричить. Лише кліпає довгими віями.
Другого виходу з кімнати нема. Вікно затулено дерев'яною рамою зі вставленими в неї прозорими шматками слюди. Юнак починає вовтузитись біля вікна і чує раптом за спиною ламкий хлоп'ячий голосок:
— Під вікном — дах галереї. Доберись ним до вежі, спустися вниз і підніми третю плиту біля північної стіни.
— А що там, під плитою? — питає Велимир, оговтавшись від несподіванки.
— Хід за стіни. Про нього ніхто не знає. Тільки я і Хнельд.
— Хто це — Хнельд?
— Відьма…
— А чого це ти так за мене піклуєшся? — насмішкувато каже руянець, — найрозумніше, сину ярла, тебе не слухати, а вибиратись на власну руч.
Хлоп'я в кріслі підводить на Велимира знайомі до болю прозоро-зелені очі, і страшний здогад спирає арконцю подих.
— Як звали твою матір? — питає в надії, що помилився.
— Дивина, — відповідає хлопчик тремтячим голоском, — Дивина з острова Рюген. Мені сказали, що вона утопилась, але я завжди знав — вона жива.
Велимир закушує губу до крови. Меч батька Величара тремтить в його руці.
— Ти мене уб'єш? — питає