Світовидові коні - Мирослава Горностаєва

Се вже третя посвята в житті Велимировім в п'ять літ прощався він з дитинством, в дванадцять — з отроцтвом, але тоді стояв він межи таких, як і сам, отрочат, та й Божидар, попри всю свою мудрість наставницьку, усе ж таки не правитель Руяну.

Знайома заля Святині ледь заспокоює Велимира. Багряні запони на стінах нагадують про битви, минулі та майбутні, але на місці Меч Аркони, велетенський клинок в прикрашених золотом піхвах, що є по руці хіба самому Світовиду, чекають своєї години вузда та сідло для Божого коня і корогва-станиця повернута світлою, блакитною стороною, і сміється на ній золотий лик Дажбожий.

Бо нема війни, поки що нема, і схований образ Гнівного Сонця, чорного на багряному тлі, і запнуті дорогі килими-завіси довкола Святого Місця, але Велимир знає — там він, Світовид чотириликий, найлюбіший Бог венедів, покровитель Руяну.

Віщий з'являється як завжди нечутно. Велимир звично схиляє коліно, мовби під час свята, і відчуває на волоссі суху маленьку руку Верховного.

Ніхто не знає, скільки літ старому Молибогу, древні арконські бабусі — і ті не можуть пригадати його юність. Сам Велимир часом вважав, що Віщий осягнув таємницю безсмертя і є таким же вічним і незнищенним, як арконська Святиня.

— Встань, Велимире…

Юнак підіймається і несміливо підводить голову. На нього дивляться сірі, ледь насмішкуваті очі Віщого. Занадто молоді для старечого поважного лиця, довгобразого та довгобородого. Густе сиве волосся утримує золотий обруч, карбований різами, полотняне вбрання, як і завше, сліпучо-біле, а у руці тримає Молибог довгого посоха — знак влади та сили.

— Сьогодні має усталитись твоя доля, сину Дивини, — поволі заговорив Віщий, — ти є сином відунки зі жречеського роду, а рід твого батька — волхви з Руси. Ти мав би увійти до Кола, але…

Велимир і сам знає, що заважає йому стати служителем Світовида. У нього, сина волхва і відунки, немає ні здібностей, ні потягу до жречества. Недарма оповідала мати, що він, маючи рік від народження, потягнувся на пострижинах до батькового меча.

— Ти лише добрий воїн, Велимире, — продовжує Молибог, — у тебе немає здібностей цілителя, немає Дару відуна, а бути жерцем-служителем завадить тобі твоє занадто палке серце. Не сприймай це як пониження, але увійти до Кола ти не зможеш. Пам'ятай, що за волею Богів кожен має бути на своєму місці. Мудрий мусить правити, сміливець — воювати, розважний — господарювати на землі, або займатися торгівлею, а вмілий — ремеслом своїм. Той же, хто має натуру слуги чи раба — має бути рабом чи слугою. І горе країні тій, якою правлять слуги лише на тій підставі, що вони є синами мудреців!

Велимир поволі зітхає. Коло — то найвища мрія кожного руянця. Зрештою, в краї, яким правлять волхви, це єдиний шлях сягнути влади.

Та влада — це щось далеке і суворе, а ось тут, поруч — блиск мечів, і запал бою, і ворожа кров на лезі клинка…

— То моя доля — боронити Руяну, Віщий?

— З часом, — озивається Молибог лагідно, — зможеш стати до лав воїнів Бога. Якщо зумієш відзначитись.

— То ж дайте мені пробу, Віщий!

— Проба вже чекає на тебе, сину Величара. На весні тут були люди від князя Ніклота. Пам'ятаєш?

Велимир киває, згадавши сумовитих неговірких бодричів-посланців, та їхнього старшого — темноокого княжича Вратислава. Він, Велимир, прийшов якраз на святинний двір навідати Буєстя, що ніс службу в охороні храму, і добре роздивився посланників.

— Ніклот готується до війни й прохає підмоги. На нього рушили сакси в союзі з данцями. Вже мали кілька дрібних сутичок. У нас зараз мир з королівством Данським…, але родичам треба помагати. Ніклот просить зброї, поки що лише зброї, та може доведеться посилати й дружину. А щоб її послати, треба, щоби конунг Данії не надумав напасти й на нас.

Велимир ще не розуміє. З ним ніколи до цього часу не говорено про такі серйозні речі.

— Зброю повезе купецька лодія, — продовжує Віщий, — є в Градці один торговець, що не вперше виконує мої доручення. Та листи до Ніклота і тамтешніх жерців я можу довірити лише воїну, і воїн той має зробити все, аби дощечки не потрапили до ворожих рук. Є нині кілька хрещених душ, котрі служать герцогу Саксонському, і ці відступники знають наше письмо. Оце і буде твоєю пробою, сину Величарів… Зладнаєш?

Велимир облизує вуста і говорить:

— Так…

— То ж склади присягу, воїне, і йди назустріч долі!

З дверцят у протилежній стіні виринає служитель і тягне за мотуз, що звисає зі стелі. Килими довкола Святого місця поволі розсуваються. Один з чотирьох ликів Божества дивиться просто на Велимира. Лице грізне, сповнене спокійної величі і чимось нагадує півзабуте чоловіче обличчя з такими ж довгими вусами. Лице батька Величара.

— Перед Ликом Світовидовим, — говорить волхв, а Велимир молитовно повторює,- присягаю Мечем Аркони та її корогвою вірність Богам своїм і Землі своїй а також Роду свому. І чують це і Боги, і чури, і пращури, і бачиш мене ти, Світовиде Арконський, а інших свідків не потребую!

Молибог побожно бере до рук великий ріг, окований золотом, що висить на грубезнім золотім ланцюгу при боці Образу.

— Пий, Велимире…

Юнак ковтає духмяного питва, що пахне медом і травами, і по жилам йому наче пробігає полум'я.

— Про решту розкаже тобі Божидар, — говорить Верховний, віднімаючи ріг від вуст молодого воїна. — А Рід твій нехай знає, що єси ти воїном, сину Величарів. І пребуде Матір-Слава з тобою до смерти твоєї.

Велимир ще раз зводить очі на лик Світовидів і шепоче липкими від свяченого меду вустами:

— Вірним до смерти буде воїн твій! А інших свідків не треба присязі моїй, Світовиде Арконський.