Світовидові коні - Мирослава Горностаєва
— Я ніколи не чув ні про яких данських ублюдків! — вибухає Велимир.
Прозорі очі хлопчика наповнюються слізьми.
— Поганин! — кричить він, — раб!
— Помовч, а то і справді знесу голову, — загрожує Велимир. Хлопчик починає судомно хлипати:
— Я думав, — шепоче він, — що вона хоч зрідка згадує мене. Я знав, що вона втекла, а не померла, знав, що маю брата… Знав, що ти з'явишся тут після бурі. Сказав батькові — він не повірив.
— Як-то — знав? — розгублено питає руянець.
— Знав і все. Я бачу… Коли доторкаюсь до арфи бабусі Медб, то бачу, як мій дід Торквілль убив її батька та матір на острові Ерін… Убив у неї на очах. І ще мені сняться дивні сни… Хнельд, відьма, говорить, що це видіння. А панотець Гьюкі каже, що в мені сидить біс…
Велимир мимоволі береться за свій оберіг, прохаючи у Богів помочі. Дар, в якому вони відмовили сину Величара, прокинулись в дитині Дивини від данського ярла.
— Я стомився, — хлипає хлопчик, — челядь мене боїться… Навіть Мальфріда, рабиня, що виняньчила мене. Батько мене любить, але він нечасто буває вдома, бо служить конунгу. Я не знаю, що зі мною коїться. Я ненавиджу тебе, старший брате, але не зраджу! Пробивайся до вежі!
Велимир відчиняє вікно, змірює оком гострий хребет даху, тоді повертається до хлопчака і каже:
— Посидь тут тихо… Згода?
Малий киває, і Велимир розв'язує на ньому шарф. Проводить долонею по русявій голівці:
— Тримайся, брате! Як тебе звуть? Хальфдан?
— Угу…
— Відваги, Хальфдане! Я розкажу матері, що у неї гарний син…
Хальфдан підхоплюється з крісла і мовчки притискається до Велимира усім своїм тремтячим тільцем.
— Ну, — говорить руянець, — я пішов…
— Я буду за тебе молитись, — говорить хлопчик, — я бо письменний, отець Гьюкі навчив мене латини, і я прочитав уже весь молитовник бабусі Медб!
Велимир кидає швидкий погляд на стіну. В пам'яти спливає грізний лик Світовидів і усміхнене Сонце на корогві. Це — оборона, а від чого може захистити мрець?
— Йому, — киває він на розп'яття, — не треба…
Личко Хальфдана стає суворим:
— Ти поганин, і це зле… Але я хочу, аби ти врятувався. Як правильно зветься твій покровитель?
— Мій Бог — Світовид.
— Хай він допоможе тобі! Іди!
Велимир вагається. Хлоп'я з поглядом дорослого… І з Даром руянських відунів… Таких не лишають в живих слуги Мертвого Бога. Взяти його з собою? Але як? По тім даху пройде не всякий дорослий…
— Ми ще зустрінемось, — говорить врешті, - часом не знаєш, чи дійду я до вежі?
— Ні, - з мукою мовить Хальфдан, — не знаю. Я не вмію цього викликати сам.
Велимир припасовує меча за спину і зіслизає на гребінь даху. З кімнати долинає грюкіт і різкий голосок Хальфдана. Певне, ярл таки наважився висадити двері, незважаючи на небезпеку, що загрожувала хлопцю. Велимир крок за кроком просувається вперед. Ось і вікно-бійниця, досить вузьке. Юнак проштовхується в нього, обдираючи плечі. Тепер швидше вниз…
Та на сходах вже воїни ярла, двоє перших у кольчугах — бірнах та круглих шоломах. Батьків меч звично лягає в долоню руянця. Вниз йому вже не пройти, напевне, зате можна прихопити з собою супутника у потойбіччя. Аби не нудно було самому вирушати вдалечінь.
Велимир цілить в горло данця і меч його, мов змій, знаходить таки щілину. Чоловік поволі завалюється назад, хапаючись за шию. Його напарник намагається підсікти руянцю ноги, але той спритно перестрибує на сходинку вище.
Ззаду на незахищену голову Велимира падає удар. Тьма застилає очі і в тій тьмі — голос ярла:
— Спинись, Гіндульфе, він потрібен мені… Живим!
* * *Син вікінга Торквілля та Медб з Еріну похмуро дивиться на свого бранця:
— Поміг тобі Світовид, руянцю? Додому закортіло?
Велимир поволі підводить голову. Біль пронизує його від прив'язаних до гака рук до стіп, що ледве торкаються підлоги.
— Ти насмілився звести руку на мого сина!
Велимиру вдається торкнутися підлоги кінчиками пальців. Та ноги не втримуються, зіслизають, і новий спалах болю обпікає зв'язані зап'ястки і напружені плечі.
— Ти сам, клятий язичнику, сам проситимеш мене про рабський нашийник! Повчи його коритись, Гіндульфе!
Руянець намагається не кричати, та стогін все одно зривається зі зціплених вуст. Тонкий довгий ремінь раз за разом обвивається довкола його тіла. З ран починає цебеніти кров.
— Говори, ублюдок: «Я раб Гаральда Торквілльсона…»
Велимир ладен сказати все що завгодно, аби припинити муки. Все його зболене тіло благає про це. Але щось незриме всередині юнака змушує його не тільки не вимовити рятівних слів, але й плюнути кров'ю з прокушених вуст в лице ярла Гаральда.
Батько Хальфданів, ошкірившись, витирає обличчя. М'які кельтські риси стягуються в страшну вовчу гримасу:
— Вогню, Гіндульфе!
Велимир б'ється в путах, намагаючись ухилитись від дотику розпеченого заліза, та марно, все марно, і його захльостує біль, сильніший за попередній…
На березі, на скелі, багряним світлом блимає маяк…
Лодія несеться по кривавих хвилях назустріч своїй погибелі…
— Стережи-ись!
Крізь шум у вухах — переляканий жіночий голос:
— Вельможний пане, ваш син помирає!
Гаральд Торквільссон кидає до півпритомного бранця:
— Коли я повернусь — то начувайся! Пес!
Велимир без сил обвисає на мотуззі. Покусані вуста шепочуть, благають:
— Мій Бог Світовид… Візьми до себе!
З минулого долинає голос Божидара, наставника:
«Хто в яві раб — той у вічність відійде рабом…»
— Померти зараз…
