Doc 1 - Артем Чех

— Вип’єш? — запитав Олег.

— Ні, дякую. Це вбиває.

— Вино? — розсміялася Люда-коняка. — Вино — ні.

В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.

— Твій беж, — простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.

— Угу, — подякував я.

— Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, - сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. — А ти заходь, єслі шо, — звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.

— Угу.

Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.

— Не будь таким серйозним! — почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.

В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», — подумав я, взувся і попрямував до виходу.

— Це кухня! Вихід тут, — заскрипів живий мішок.

Геть розгубився.

— А скільки тобі років? — якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.

— Двадцять шість.

— Г-м, — розгубився я. — Чогось я думав, що на дванадцять менше.

Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.

* * *

За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.

— Ти малюєш оголених жінок? — привіталася вона іронічною посмішкою.

— З чого ти взяла? — глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.

— Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?

— Ага, — сказав він.

— В нас є беж! — встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.

Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.

— Десь був, — промимрила Валентина.

Коли вона вилізла з глибин підприлавоччя, в галереї нікого не було, хіба що маразматичного вигляду дідок уважно розглядав скелет.

Це була їхня друга зустріч. Дюша легко погодився на запрошення Маші, погодився зробити чергову спробу реставрувати невдале знайомство й провести приємний вечір.

Вони йшли світлими й по-весняному свіжими вулицями, піднялися бульваром Шевченка до однойменного парку й звернули праворуч на Володимирську. Дув теплий квітневий вітерець, хотілося зняти олімпійку, залишитися в одній футболці і бігти, бігти нескінченною вулицею вперед і вперед, пронестися вздовж сірих обшарпаних будівель туди, до площ, соборів, фонтанів, і не думати, не думати, не думати. В таку весняну сонячну погоду Дюша завжди згадував дев’яте травня, як ще малим з батьками вибирався у центр міста і, стискаючи у своїх маленьких кулачках гілочки бузку, вишукував свого власного ветерана, того, якому б не шкода було б віддати цей бузок, але ветеранів було так багато, а букетик — усього один, і Дюші було безкінечно шкода тих, кому він не дістанеться, але дістатися мав лише одному, і того, кому він мав дістатися, Дюша помічав одразу. І цей критерій відбору в його голові ніяк не регулювався. Дюша просто відчував — ось він — і біг назустріч зеленій випрасуваній плямі з блискучою гірляндою нагород на вицвілому кітелі.

Зараз він йшов майже під руку з дорослою дівчиною, безперестану щебетав різного роду дурниці, намагався сподобатися і поруч з нею відчував безкінечні потоки свободи і захищеності, які цим теплим, ще незайманим вітром задували під куртку, розкуйовджували його неслухняні каштанові кучері, поглиналися його легенями. Маша невідривно, з непідробною цікавістю слухала його дещо розважливі і навіть якоюсь мірою цинічні як для такого віку розмірковування про ті чи інші речі. Часом невдоволено хитала головою, поблажливо посміхалася й вкраплювала Дюшин монолог своїми тонкими й справедливими коментарями.

Вони спустилися фунікулером на Сагайдачного, швидко перетнули Поділ й опинилися на тій самій Олегівській, де ще два тижні тому Дюша показав себе не з найкращого боку.

— Не роззувайся.

— Звичка, — буркнув Дюша, відпустив дверну хромовану ручку і зайшов до коридору.

Будинком бігала Варя — не могла знайти свій улюблений мастихін, голосно лаялась і не звертала уваги на гостя. Бігала й Людка, яка була у цьому будинку гостем нечастим, адже досі не було зрозуміло, де ж вона мешкає, у Києві чи Дніпропетровську.

— Три години до поїзда! Три години! — кричала метушлива Людка, збираючи якісь речі й жуючи сиру сардельку.

— Ну, ти проходь, — вказала Маша на двері, й Дюша, витираючи ноги в самих шкарпетках о неіснуючий килимок, зайшов до кімнати. Кожен живий організм у цьому будинку жив своїм життям, тут панувала надміру гарячкова атмосфера: всі кудись поспішали, бігали, скриплячи мостинами, і навіть засохлі мухи на підвіконні, здавалося, не знаходили собі місця.

В якийсь момент Дюша, спантеличено сидячи на старому червоному дивані, подумав, що в цій хаотичний, ледь не агонічній метушні він зайвий, що вся та свобода та захищеність, які він відчував ще годину тому, були дешевим віддзеркаленням його бажань, а в реальності все виявилось не таким райдужним: насправді, нікому немає до нього діла. І тільки він про це подумав і вже навіть збирався піти, як звуки, що розривали будинок, стали м’якішими, ніхто вже не гримав дверима, не кричав, біг змінився на легку ходу, у кімнату зазирнула Маша, підбадьорила дружнім підморгуванням. За мить, дзенькаючи склянками та пляшкою чогось червоного, зайшла Варя. І знову стало затишно та спокійно, дівчата розсілися, почали пити вино, зав’язалася розмова.

Звідкись взялися бутерброди та печиво, Маша намагалася жартувати, але сміялася тільки Людка. Кілька разів телефонували з Дніпропетровська. З динаміків вихрипувала Едіт Піаф, стара, ще з колекції Машиного батька касета.

— Хлопчику треба почистити карму, — раптом сказала Людка, — чуєш, малий, тобі треба сосуд карми почистити.

— Я в це не вірю, — буркнув Дюша.

— Ну, в будь-якому разі, віриш ти чи ні, почистити її зайвим не буде. В тебе якась аура темна.

— Нормальна в мене аура, — пробурчав він, звертаючись поглядом до Маші.

— А ти не мене так