Doc 1 - Артем Чех

мені запаморочилося в голові, дрібною дрожжю трусилися коліна. Я, намагаючись знайти той пакетик з готовим, уже заґрунтованим полотном і невеличкою палітрою з дванадцяти кольорів, гарячково почав перебирати речі у тумбочці. Знайшовши, я поспіхом, навіть не перевдягаючись у, як казала моя бабуся, домашнє, заходився перемішувати фарбу, шукати потрібний колір, хоча колір мені підходив будь-який. Наливши до невеличкої пасочки звичайної нерафінованої олії, я почав наносити перші мазки. Чомусь захотілося назвати майбутню картину «Мушкетер 2», але не було, не було тієї дитячої безпосередності, яка дозволяла робити дурниці, не шкодуючи ані часу, ані фарби. Чомусь пензель — той самий вічний пензель, який колись подарував мені батьків знайомий, — керувався не почуттями, не емоціями, які йшли зсередини, не жагою зробити із сірого неживого полотна кольорову мішанину, яка викликала б обурення в академістів, а як наслідок — спільну еякуляцію, але керувався розумом, прагненням відчути колір, побачити майбутній образ, надати картині сенсу.

За півгодини мій азарт випарувався, я відклав пензель, закрив палітру, щоб не засохла, і пообіцяв повернутися до «Мушкетера 2» тоді, коли буду у друзки п’яний. Напевно, не той стан, намагався виправдуватися я, хоча з іншого боку, внутрішнє бажання творити не зникало. Я знову почав бігати квартирою, перебирати старі речі, постійно знаходився у пошуку… ЧОГОСЬ. Все було зайвим, непотрібні речі попадалися під руку й нав’язливі, надокучливі думки стальними загостреними спицями впивалися у мозок.

Тоді я вирішив зіграти у якусь комп’ютерну гру, що хоч трохи заспокоїла б мій енергійний запал. Іноді я дозволяв собі побігати і постріляти віртуальним собою по вигаданому віртуальному місту — це час від часу рятувало мене від нудьги або короткочасної депресії. Відкривши ноутбук, я взявся шукати одну з тисячі встановлених на моєму комп’ютері ігор, але так і не дістався потрібної папки з грою — кров барабанила у скроні, хотілося розірватися, але так, щоб не назавжди, так, щоб тимчасово, хотілося просто виплеснути зайву рідину. Я так і не зробив жодного пострілу у своїх ворогів, я навіть не завантажив ту ідіотську гру, тому що мою увагу привернув один-єдиний вордівський файл під первозданною назвою «Doc 1», і я, немов зачарований, почав вдивлятися в нього. Просто і спокійно — вдивлятися в один-єдиний файл, немов від нього залежала вся майбутність мого існування у природі. Я знав, що він був порожній, що там не написано жодного слова, не поставлено жодної коми. І хоч як би він не магнетизував, як би він не дивився на мене своїми неіснуючими очима, але відкрити його я не наважувався — мене могли чекати як великі сподівання, так і не менш великі, проте розчарування.

Коли сил вдивлятися у той клятий «Doc 1» вже не було, коли прийшло усвідомлення вибору, навіть більше того — сам факт вибору постав переді мною: або я — або він, вказівний палець двічі клацнув по мишці, і файл відкрився. Так відкривається брама до пекла, або чарівна шкатулка, або карти в покері. Так відкривається таїнство.

І ось він.

Білий-білий, немов перший сніг недільного ранку. І лише одна чорна видовжена цяточка. Блим-блим, блим-блим, блим-блим…

Я витягнув з пачки цигарку, підпалив її і вдарив по клавіатурі. Перше, що я написав, було: «У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя…»

Серпень — листопад 2008

Мрин — Київ — Мрин — Київ — Мрин — Черкаси