Doc 1 - Артем Чех
— Дашо, давай уже спати, а?
— А ми ще пиво не допили, — вона явно відтягувала ганебну прийдешність сну. — Знаєш, а я тоді такою куркою була. Безголовою, — раптом промовила вона досить звучним голосом.
— Коли?
— Тоді, коли в петлю через тебе лізла. Всім свято зіпсувала, сама надралася, як ідіотка остання. Мені сімнадцять було. Це вже згодом був і чоловік, і все інше…
Вона осіклася, і я зрозумів, що моя присутність на цій кухні зайва, що їй було б добре і без мене.
— Я не знав, що в тебе був чоловік.
— Та, забудь, — відмахнулася вона. — Коли це було. В мене і дитинка була. Дівчинка. Маленька-маленька… Та не хочу про це… Головне, що зараз я така щаслива! Знаєш, дуже щаслива. Мене влаштовує і робота, і ті, з ким я відпочиваю… Слухай, давай я тебе з нашими дівчатами познайомлю, поїдемо в Гідропарк на ніч…
— Да, — між іншим погодився я, — якось поїдемо.
— Все-таки добре, що ти мене витягнув, — знову сказала вона.
— Ага.
— Чесно, мені дуже приємно, що ти не забуваєш старих друзів, хоча у школі ти був таким…
— Я і зараз такий.
— Я помітила. Добре, давай стели вже. Тобі завтра на роботу?
— Завтра — ні.
— Ну і класно! Виспимося.
— Ага, — позіхнув я й пішов стелити.
Даша заснула з безпорадною і щасливою посмішкою. Я з хвилину вдивлявся у її все ж таки квадратне обличчя й подумки посміявся з цієї доволі дивної ситуації.
«Бідна щаслива Кащенко», — подумав я, прикрутив звук у телефоні й навшпиньках, щоб не порушити її сну, вийшов на кухню.
Я відкрив ноут й створив вордівський документ. Вигадувати назву документу було зарано, а тому я залишив, як було визначено вищими силами: «Doc1». На мить (а можливо, і довше) мені здалося, що саме цей документ мав стати відправною точкою мого нового життя — принаймні того, яке я сам собі десь усередині намітив. «Doc1» — це початок нової епохи, нехай як би пафосно це не звучало. Моєї епохи — епохи світла та спокою.
Створивши цей документ, я замислився. В очах рябіло від утоми та розгубленості. Порожня сторінка навіювала на мене страх, я не міг підступитися до прози, до свідомо художньої прози. Не допоміг і панацеальний напис «Донат Мєчік» в титулі сторінки. Я навіть знав фразу, якою розпочну свій опус. «У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя». Саме ця фраза мала лягти в основу перших глав, саме цією фразою я мав торкнутися перших найуразливіших струн читача, від яких залежить, як будуть зіграні читацьким сприйняттям перші такти роману. Ця фраза мала бути головною нотою у конструкції, яка з наростаючим крещендо мала б підводити до основи всього твору. Але я не міг написати навіть цієї фрази. Я боявся, що окрім неї в моєму запасі не знайдеться ніякої іншої, і що, написавши «у мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя», я поставлю крапку або все ж таки розженусь, випишу три сторінки, за тим зупинюсь, огляну навколишню дійсність, врешті у відчаї плюну й округлю цей початок роману, поставлю три крапки, втулю черговий афоризм або висловлювання великих, якийсь крилатий латинський вираз, підведу до моралі, закінчу проповідями про це складне, але до біса цікаве життя. І у мене знову вийде коротке есе для авторської колонки, і буде безмірно шкода цієї фрази, яка мала бути початком чогось грандіозного, а стала початком чергового нарису.
Було нестримне бажання розбити комп’ютер, щоб його безформні, піритові друзки вкрили бездиханне тіло мого таланту. Бажання ж виявилося стримним — боявся збудити Дашу. Натомість, я таки вийшов на балкон, запалив цигарку й віддався безплідним роздумам. Мене багато чого хвилювало на той час. Це була осінь змін — я відчував; це був час пошуку, хоча в чому полягав пошук — до кінця зрозуміти мені так і не вдалося. Коли я був маленьким, мені розповідали про життя, казали, що воно буде складним. Ще жодного разу я не відчув його складності, все сприймалося, як весела гра, і всі проблеми, які сипалися на мене, я вирішував з легкістю, яка буває властивою лише на початках навчальних семестрів. Життя було не складним, воно було комічним та безобразним — усі випуклості та впадини сприймалися мною не у 3D, а на площині часопростору, неначе не ти живеш, а тобою живуть — інші, хтось інший. Ти — потім, твоя черга ще не настала. Мною постійно керувало відчуття очікування. Я постійно чогось очікував, і у житті не було жодного випадку, коли б я жив — ось так, як всі живуть, — і не відчував десь усередині цього типового, певно для багатьох, стану очікування. Спочатку я очікував вступу до школи, потім до інституту, очікування дорослішання, нової роботи, змін, а зараз — вперше я просто живу, без очікування, не заглядаючи у майбутнє, лише часом обертаючись назад й підраховуючи зроблені кроки та удари свого серця. Я припинив рахувати дні до завершення певного етапу — їх вже не було, були лише добре змащені колії, дрезина й час, і все це м’яко й беззвучно несло мене далі, далі, далі…
Тудуф-тудуф, тудуф-дудуф…
Мене розбудив неприємний писк мобільника.
— Ну? — буркнув я сонним голосом.
— Дюша? — обережно запитав жіночий голос на тому кінці.
— Ну? — підтвердив я.
— Ти не вдома?
— Вдома.
— Чому слухавку не знімаєш? — це була мама. Її голос, знаходячись на межі схлипів, явно дрижав.
— Типу ти не знаєш, що вночі я завжди вимикаю звук, — з роздратуванням відповів я.
— Ах, вночі… - якось тихо промовила вона, неначе те, що надворі стояла глупа ніч, було для неї відкриттям.
— Да, вночі. Мам, щось сталося? — я майже прокинувся й занервував — мама мені телефонувала рідко, і то лише з жорсткої необхідності, а тут — серед ночі.
— Сина, мені так самотньо…
— Це все? — запитав я. Можливо, цей час п’яний не тільки я, а й усі інші?
— Ні, сина, просто я подумала, може, якщо ти не спиш, ти б зайшов… а, сина?
— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?
— Да… — ледь чутно відповіла вона.
— Шо да? Ти дивилася на
