Doc 1 - Артем Чех

якщо вони й існують, то вже давно поховалися, а такій великій дівчинці соромно плакати… Десь углибині їй хотілося побачити усміхнене обличчя Сергія, який мав би все звести на жарт, і вона разом із ними від душі насміялася б. Або просто-напросто Ніна протерла б очі й прокинулася, вийшла б на кухню, заварила б міцної кави й з кожним ковтком стирала б з пам’яті деталі неприємного сну. Але Варя, обійнявши Сергія, сиділа за столом, дивилася на заплакану й жалюгідну Ніну, і в її очах читалися лише нищівна жалість й бридливе навіть не співчуття, а скоріш здивування й намагання відмежувати свою територію від настирливого, але незагрозливого алкоголіка, який лізе до тебе десь, припустімо, у громадському транспорті зі своїми поглядами на цей загниваючий світ. Вони сиділи щасливі у своїй гармонії, нехай навіть трохи підточеній якоюсь дріб’язковою зрадою, але цілісній, твердій, до краєчків наповненій молодістю та бажанням жити.

— Я підіймуся, — швидше собі, аніж комусь іншому сказала Ніна і, розмазуючи по щоках туш, намагалася підвестися з підлоги.

— Нін, — тихенько промовила Варя.

— Я підіймуся, — повторила Ніна, вже стоячи на ногах. — І можете не сумніватися, я більше ніколи не переступлю поріг цього будинку… я ніколи не звернусь до вас за допомогою… Я все розумію.

Вона хотіла поправити спідницю, але, помітивши величезну стрілку на колготах, махнула рукою й, не прощаючись, пошкандибала до дверей.

— Як блядь пропита, — прокоментувала вона свою зовнішність й грюкнула дверима.

Півночі Ніна просиділа під душем. Її раптові спалахи істерики чергувалися з майже байдужим розгляданням свого стомленого тіла. Ніна вже звикла і до розтяжок на стегнах та грудях, і до живота — здобного тришарового пирога, і до, як виявилося, погано зафарбованої сивини. Вона дивилися на себе вже без роздратування, а лише з безпорадною втомою, яка цілковито поглинула її всю, поглинула назавжди, і те трикляте «у сорок років життя тільки починається» викликало у неї лише безрадісну посмішку.

Ще дорогою додому, коли у голові прокручувалася одна лише фраза «блядь пропита», Ніна у цілодобовому ларку купила собі пачку якихось цигарок — хороших чи поганих не пам’ятала, вже років двадцять, як вона не випалила жодної цигарки, і от вона сиділа на закритому кришкою унітазі, безперервно палила й намагалася позбутися цього ганебного стану зґвалтованої.

— Неначе півжиття у борделі провела, — сказала вона сама собі і знову полізла під воду. На думку спадали різні банальні речі: зробити поздовжні розрізи на зап’ястях або, в крайньому випадку, напитися, вчинити скандал з сусідами — просто так, без приводу, подзвонити у двері й накрити матом. Але щось зупиняло її, змушувало не робити дурниць, а перемолоти всю цю душевну погань, перев’язати рани, проковтнути, забути раз і назавжди, не обертатися у минуле, але натомість навчитися жити післявчора. Для себе. Однак подальшого життя Ніна не бачила. І вже не було тієї межі, того горизонту очікування, який був колись. У дитячому садку вона чекала школи, класу з дев’ятого вона почала очікувати інституту, потім на неї чекала робота та доросле життя, яке теж повинно було мати свої горизонти: народження сина, його дитячий садок, школа, інститут, свої сорок, після яких життя тільки починається, нова робота, а також приємні дрібниці: відпустка, канікулярні дні, знову відпустка… Аж раптом, гасячи гидку, що викликає глибокий сухий кашель, цигарку в умивальнику, Ніну неначе струмом вдарило — за рік вона може оформити пенсію, адже пройшло вже дев’ятнадцять років її вчительського стажу, і ось він, пенсійний вік, ось він, горизонт…

— Я — пенсіонерка, — промовила Ніна вголос й гірко посміхнулася. — Я — пенсіонерка, — повторила вона і хотіла була додати щось про самотність, але побоялася промовляти ці слова уголос, адже це було правдою — прикрою й безпощадною правдою. Стара, самотня пенсіонерка.

— Киць-киць-киць, — покликала Ніна уявних котів, які неодмінно мали мешкати з нею в одній квартирі, але від того напівмагічного «киць-киць-киць» їй одразу ж стало моторошно. Вона нервово здригнулася й підкурила чергову цигарку.

О пів на четверту ранку знесилена Ніна, втративши лік часу й усвідомлення свого існування у цьому часі взагалі, перерахувавши всіх, кому можна було б відкрити нехай не всю душу, але хоча б одну стулку до неї, і, не знайшовши нікого, крім свого сина, потягнулася до стаціонарного телефону й набрала його номер. Ніхто не відповідав. Але це не зупинило її, і вона набрала номер ще. Потім ще і ще, аж поки перегук довгих гудків не злився їй в одне безкінечне й безперспективне «у-у-у».

Тоді набравши вісімку, вона почала згадувати його мобільний. Навпомацки, продираючись крізь повний розгардіяш у своїй пам’яті, Ніна взялася повільно набирати начебто знайомий номер.

— Ну? — буркнув на тому кінці сонний голос.

— Дюша? — обережно запитала Ніна.

— Ну? — підтвердив Дюша.

— Ти не вдома?

— Вдома.

— Чому слухавку не знімаєш? — Її голос, знаходячись на межі схлипів, явно дрижав.

— Типу ти не знаєш, що вночі я завжди вимикаю звук, — з роздратуванням відповів Дюша.

— Ах, вночі… - якось тихо промовила Ніна у порожняву.

— Да, вночі. Мам, щось сталося? — вже майже прокинувся Дюша й занепокоївся.

— Сина, мені так самотньо…

— Це все?

— Ні, сина, просто я подумала, може, якщо ти не спиш, ти б зайшов… а, сина?

— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?

— Да… — ледь чутно відповіла Ніна.

— Шо да? Ти дивилася на годинник, у тебе щось з біоритмами чи тобі погано?

— Мені погано, — очужіло промовила Ніна. — Мені дуже погано, сина.

— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Дюша відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.

«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав Дюша.

— Хочу, — ще тихіше промовила Ніна.

— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?

— Так ти ж не сам.

— Спускайся. Я зараз вийду.

І він поклав слухавку.

* * *

А потім я зустрівся з Дашею. «Потім» — це такий невизначений час, який існує залежно від масштабу подій, між якими і простягається це «потім».

Ліза успішно вийшла заміж за свого Льошу. Чи був я радий за неї — відповісти складно. У день весілля вона тричі мені телефонувала, і кожного разу її настрій був іншим. Спочатку вона плакала, потім сміялася, а під кінець, коли вони нарешті розписалися, — її голос був п’яним та байдужим.

— Ну все, — сказала вона, — тепер ти мене не трахнеш. Я буду зберігати вірність.