Doc 1 - Артем Чех

— Давай ми тобі кундаліні піднімемо, — продовжувала гнути свою тему Людка.

— В мене і без того воно нормально стоїть, — вперше пожартував Дюша, і всі розсміялися.

За півгодини Людка розпрощалася й з двома легкими сумками, що були напхані брудною білизною, рушила на вокзал.

— Тобі до котрої можна? — запитала Маша.

— До котрої захочу.

— А батьки?

— Мені начхати на них, — відповів Дюша. — Я сам собі господар.

— Ну, це добре. Дорослий, значить?

— Та… — відмахнувся Дюша.

— Ще вина?

— Угу.

— Давай склянку.

Маша налила.

— Угу, — подякував Дюша.

— То чим ти займаєшся? — запитала Варя.

— Мистецтвом.

— Високим? — посміхнулася вона.

— Сучасним.

— О-о, схвалюю. А ще?

— Читаю.

- І що ж ти читаєш?

— Весь перелік? — якось хитро глянув Дюша. Кожного разу, коли він проявляв нові й нові емоції, Машин пієтет до нього зростав з небаченою силою.

«Милий хлопчик», — відзначила вона подумки.

— Хоча б приблизно. Ну… твій улюблений автор?

Дюша прищулився й хитро посміхнувся, після чого його понесло у багатошарові надра всесвітньої літератури. На дівочі голови посипалися десятки імен, половину з яких вони лише чули. Він жонглював літературними термінами, характеристиками тих чи інших творів, якимись цитатами, безкінечними іменами героїв…

— О, то чим ти все-таки займаєшся? Живописом чи літературою? — запитала Варя, дивуючись невідповідності його віку й літературної обізнаності.

— Переважно літературою. Вимкніть цю французьку кізочку, — сам себе перебив Дюша.

— Тобі не подобається Едіт Піаф?

— Не те щоб. Просто набридло.

— А що тобі поставити?

— Нічого.

Ще довго на Дюшину голову сипалися різноманітні запитання, які він вправно відбивав, неначе спритний тенісист відбиває м’ячик.

У кімнату прокралися рідкі, але доволі вловимі сутінки, були запалені свічки, три веселих силуети, зніжені вином та теплістю атмосфери, безтурботно розкинулися на підлозі, сміялися, сперечалися, й кожен з них намагався вхопити щось своє, свою власну гармонію. А час, розтікаючись приємними емоціями, дуже швидко наближався до останнього трамвая. П’ять хвилин до закриття метро, порядні люди вже давно бачать десятий сон.

— Я, мабуть, піду. Хочу на маршрутку встигнути, — вклинився Дюша посеред Варіної історії про блідого ексгібіціоніста у парку Шевченка.

І він пішов. Наостанку попередив, що вони не такі вже й паскудні, як йому здалося в перший раз, і що він завітає до них тоді, коли вважатиме за потрібне.

Він пішов, і над будинком нависла тиша, навіть сусідський пес поводив себе сумирно. Стало тихо і порожньо.

— Ну? — питально глянула Маша на Варю.

— Шо «ну»?

— Як він тобі?

— Господи, Мань, ти так питаєш, наче хахаля мені шукаєш.

— Та ні, просто…

— Ну що, хороший хлопчик…

— А взагалі?

— Невже ти думаєш, що цей малий може подобатися мені як чоловік?

І вони разом приснули суто дівочим, зрозумілим лише їм одним сміхом.

Зайшла Фріда Яківна. З її чорних глибоких зморшок викотилися дві кульки вологих очей.

— Ще одного мужчину привели? — жартівливо, але з серйозною претензією промовила вона.

— Яківна, йди читай.

— Я вже дочитала, — хитро прохрипіла вона й похитала не то головою, не то всім своїм тулубом, неначе радянський Вінні-пух.

— Дати ще книжку?

— В мене є. Навіщо ви привели ще одного мужчину? Для мене?

Вона важко опустилася на диван, заскрипіла й видавила вже давно заготовлену по звичайному старечому шаблону фразу. Але фраза була настільки сповнена самоіронії, що не викликати поваги до старої просто не могла.

— Поки я жива, я хочу від життя отримувати сповна, а ви — лише дві ідіотки. У вашому віці я вже стільки пережила…

— Ми це знаємо, — сказала Маша, — ви це вже говорили не один раз.

— В мене був роман з Олександром Петровичем.

— Ми і це знаємо.

— А Льова Б…

— Бла-бла-бла, Яківна. Звідки ти знаєш, можливо ми і є майбутні Льови Б., Шагали та… — Маша намагалася підібрати ще одне гучне ім’я для повноти картини, але розумовий вакуум не дав змоги договорити.

— Довженки, — додала Варя.

— Як варіант, — поскрипіла Яківна. — Тільки у той час, коли я дружила з Олександром Петровичем, він уже був ДОВЖЕНКОМ з великої літери. Мовчу вже про Б… Той завжди виділявся одержимістю до вільнодумства та незалежності! А потім війна, і… - вона важко зітхнула.

— Я все це знаю, ба, — занервувала Маша. — Іди читай.

Поскрипуючи й видаючи насмішкуваті звуки, Фріда Яківна подалася до своєї кімнати.

На вулиці загримало, а по вікну забарабанив дрібний, але настирливий дощ.

* * *

У Маші вдома я був постійним гостем. Зазвичай я телефонував, казав, що скоро буду, і вони були завжди раді мене бачити.

Це був будинок Маші. Колись в ньому мешкала її бабуся з матір’ю, але три роки тому бабуся померла від важкої форми бронхіальної астми, яка мучила її ще з дитинства. Маша залишилася з Фрідою Яківною. А згодом до них підселилася Варя. Як виявилося, вони були подружками ще з дитинства, разом навчалися у школі, разом вчилися в академії, разом недосипали, недоїдали, складали іспити, якийсь час намагалися виставлятися, жили майже впроголодь. Одежу купували на секондах, музику у піратів, їжу на місцевому ринку. Пацани — Боб, Рамзес і Олег — колись були їхніми однокурсниками, а тепер просто хорошими друзями. Я теж став хорошим другом, принаймні з ними перестав поводитися надто агресивно, проте настороженість все ще не відпускала мене. Не відпускав мене і цей будинок. У ньому я мав змогу відчувати себе майже дорослим, на рівні з цими незалежними дівчатами, які ділилися зі мною своїм досвідом, а я з ними — своєю, як вони казали, дитячою безпосередністю. Хоча, мені здається, ніякою безпосередністю там і не пахло.

Пройшло вже більше трьох днів, як я не з’являвся в їхньому будинку. Я нудьгував і намагався хоч якось відволіктися книгами, хоча читалося важко, замість слів читалися літери, а всі героїні чомусь були схожими на Варю.

І от сидів я в себе на балконі й думав про те, що вона почала мені подобатися. Щоправда, подобатися вона мені почала одразу, але я не міг зробити вибір, хто ж більше — Маша чи Варя? Однак вже під час другого мого візиту сам факт вибору став просто смішним. Машу я сприймав виключно як подругу з сестринськими замашками. Однозначно Варя. Чорт, ще цього мені не вистачало.

Час від часу я намагався зібрати в кулак усю свою волю й силкувався знищити все те гаряче, що жевріло в мені, весь цей балаган емоцій, натомість подумки сам до себе говорив: я крига, я айсберг, я крига, я айсберг. Не допомогло. Однаково теплий кисіль просотувався крізь мене, капав,