Руїни бога - Кейт Аткінсон

Памела розсміялася:

— Не зарікайся.

Джиммі сидів за кухонним столом у піжамі й ласував перед сном молоком із печивом. Місіс Ґловер — їхня кухарка — на дух не зносила казок і легенд, тож Бріджит, яка саме відчищала казани, скористалася з її відсутності, аби розважити Джиммі плутаною, та все ж страшною до чортиків історією про привидів. Місіс Ґловер натомість куняла в себе вдома, поставивши ноги на ослінчик і стискаючи в руках чарку стауту.

*

Іззі тим часом їхала прямою дорогою, наспівуючи «Alouette», бо все ніяк не могла позбутися цієї мелодії. «Je te plumerai, — фальшивила вона, — je te plumerai». Я тебе випатраю. Війна була жахлива, дарма вона про це згадала. Іззі була у СЗПД — дурний акронім. Сестринський загін першої допомоги. Вона, яка доти за кермо й не сідала, записалася водити карету швидкої допомоги, а врешті чого тільки не робила. Наприклад, мила щовечора карету швидкої від крові, рідин і відходів. Вона бачила поранених, обгорілі кістяки, поруйновані села, кінцівки, що стирчали з-під болота й пороху. Відра брудної вати й просякнутих гноєм бинтів, роз'ятрені рани бідолашних хлопців. Не дивно, що всі намагалися чимшвидше про це забути. На бога, зараз час веселитися. У Франції їй вручили хрест за військові заслуги. Вдома вона нікому про це не розповіла — просто сховала його на дно шухляди. Порівняно з тим, через що пройшли хлопці, це не мало ніякого значення.

За час війни вона двічі заручалася, проте обидва юнаки загинули за якісь кілька днів по тому, як запропонували їй руку і серце, — Іззі навіть не встигла написати додому, щоб повідомити добрі новини. Другий помер у неї на руках. Вона випадково знайшла його в польовому госпіталі, куди доставляла поранених. Його так скалічило артилерійським вогнем, що вона навіть не одразу його впізнала. Матрона, якій бракувало медсестер і санітарів, дозволила їй лишитися при ньому. «Тримайся, милий», — заспокоювала його Іззі, сидячи на його смертному одрі у жовтавому жирному світлі керосинової лампи. В останні миті він кликав маму, як і всі вони. Іззі не могла уявити, щоб вона при смерті кликала Аделаїду.

Вона розгладила простирадла нареченого, поцілувала йому руку, бо обличчя в нього майже не лишилося, і повідомила санітарові, що той помер. Обійшлося без евфемізмів. А тоді повернулася до карети швидкої й рушила шукати нові жертви.

Вона відсахнулася, коли третій соромливий юнак — капітан на ім’я Трістан — запропонував зав’язати їй на пальці ниточку. («Вибачте, більше нічого в мене немає. Потім, коли це все закінчиться, я куплю вам прегарний діамант. Ні? Ви певні? Я був би вам довіку зобов’язаний»). Їй не щастило, тож хай бодай цей порятується, подумала Іззі з невластивим їй альтруїзмом. Це було смішно, враховуючи, що всі ці милі солдатики так чи так приречені, з її допомогою чи без неї.

Іззі більше не бачила Трістана. Думала, що він загинув (думала, що вони всі загинули), але за рік після війни натрапила в газеті з новинами світського життя на фото, де він виходив із каплиці Діви Марії при Вестмінстерському палаці. Виявилося, тепер він член парламенту і багатий спадкоємець — грошей кури не клюють. Він усміхався своїй геть юній нареченій, що тримала його під руку — на пальці в неї, як подивитися крізь збільшувальне скло, і справді був прегарний діамант. Мабуть, Іззі його порятувала — але, на жаль, не порятувала себе. Коли Велика війна добігла кінця, їй було вже двадцять чотири роки. Вона зрозуміла, що розтринькала всі свої шанси.

Першого її нареченого звали Річард. Більше нічого вона про нього й не знала. Здається, він полював із Бофортами. Вона сказала йому «так» знічев'я, а ось у другого — того, який помер у польовому госпіталі в неї на очах, — справді була шалено закохана. Вона його любила і, що ще краще, він любив її. У короткі миті, які їм судилося провести разом, вони мріяли про радісне майбутнє, де вони каталися б на човнах, їздили верхи й танцювали. ЇЛИ, сміялися, ніжилися на сонці. Підносили б келихи шампанського за удачу. Не було б у тому майбутньому грязюки та бійні без кінця. Його звали Авґуст, для друзів — Ґус. За кілька років після того вона виявила, що красне письменство може оживляти чи зберігати мертвих.

— Мистецтво лишається, коли не лишається більше нічого, — сказала вона Сильвії під час наступної війни.

— Це ти «Пригоди Авґуста» називаєш мистецтвом? — спитала Сильвія, підвівши брову, як справжній сноб.

Ніякої тобі пошани до Авґуста. У Іззі, звісно, визначення мистецтва було ширше, ніж у Сильвії.

— Мистецтво — будь-який витвір, що дарує втіху комусь іншому.

— І навіть Авґуст? — крізь сміх перепитала Сильвія.

— І навіть Авґуст.

*

Бідолашні хлопчики, які полягли у Великій війні, були не набагато старшими за Тедді. Якоїсь миті ніжність до племінника її майже приголомшила. Якби ж то вона могла захистити його від лихого, від болю, якого він неминуче зазнає. Звісно, у неї був син — вона народила його у шістнадцять і так швидко й рішуче збагрила прийомним батькам, що ніколи про нього й не згадувала. Може, воно й на краще, що коли вона потяглася поплескати Тедді по плечу, він раптом пригнувся і сказав: «Це гладун», — і під долонею Іззі лишилося тільки повітря. «Ти такий дивний хлопчик», — сказала вона, і якусь мить у неї перед очима стояло знівечене лице Ґуса, що помирав на ношах. І лиця всіх тих бідолашних загиблих, яких складали рядами, що тягнулися вдалечінь. Лиця мертвих.

Вона витиснула газ, намагаючись утекти від спогадів, вивернула кермо й ледве оминула велосипедиста, який сахнувся до узбіччя й тепер вигукував прокльони услід легковажному санбіму. «Arduis invictus» — ось яке було гасло у СЗПД. Нескорені труднощами. Нудьга смертна. У Іззі ті труднощі вже в печінках сидять.

Машина мчала дорогою. Пилок Авґуста пустив коріння в уяві Іззі.

*

Моріс, із яким ми ще не бачилися, саме приміряв сурдут і білу краватку — він збирався на вечерю в клубі «Буллінґдон» у Оксфорді. За традицією, під кінець вечора ресторан при клубі розтрощать. Ніхто б не повірив, що під накрохмаленим панцирем криється вразлива м'яка істота, сповнена сумнівів і страждань. Моріс постановив, що не дасть цій істоті побачити світло дня, і в не такому вже й далекому майбутньому зростеться із панцирем, як равлик, що не може полишити своєї хатки.

*

«Рандеву». Уже від