Руїни бога - Кейт Аткінсон

Розумієш, дорогий Тедді, я не знаю жодного хлопчика, крім тебе. Мені завжди було цікаво, з чого складаються хлопчики, як не рахувати очікуваних слимаків, слизняків і хвостиків цуценят. Із хлопчиків виростають чоловіки. Хлопчаче в чоловікові, чоловіче у хлопчикові тощо.

Останню фразу вона кинула неуважно, розглядаючи стеблину.

— Наприклад, як ти думаєш, чи ти будеш схожий на батька, коли виростеш?

— Сподіваюся, що так.

— Ой, не примиряйся з тим, щоб бути посередністю. Я, пробі, ніколи з цим не змирюся! Хай ти краще виростеш зухвалим, як пірат! — вона кришила стеблину. — Чоловіки кажуть, що жінки — загадкові істоти. А як про мене, це вони просто намагаються відвернути нашу увагу від того факту, що вони — цілковито непізнанні.

Останні два слова вона промовила гучно й роздратовано, мовби йшлося про конкретну особу (мама казала: «За нею завжди хтось увивається»).

— А дівчатка? — спитала Іззі.

— А що дівчатка? — не зрозумів він.

— У тебе є «подружка»? Тобі хтось подобається? — вона скривилася у химерному півусміху: мабуть, намагалася зобразити романтику чи ще якусь дурницю (доволі непереконливо).

Він зашарівся.

— Пташка наспівала, — не вгавала вона, — що ти небайдужий до вашої сусідки.

Що то за пташка? На фермі Галки, що неподалік від їхнього Лисячого закутка, жила Ненсі з цілим виводком сестер — Вінні, Ґерті, Міллі та Беєю. Чимало пташок щоранку зліталися з лісу на газон Шоукроссів, бо місіс Шоукросс викидала їм холодні грінки.

Тедді не віддав би Ненсі на поталу Іззі навіть під тортурами — власне, то й були тортури. Він не видав би її ім'я, бо Іззі його тільки заплямувала б, та ще й виставила б на сміх. Ненсі була йому другом і побратимом, а не якоюсь там ідіотською любаскою, чи що там мала на увазі Іззі. Звісно, він врешті одружиться з Ненсі й кохатиме її, але то буде чиста і шляхетна лицарська любов. Очевидячки, ніякої іншої любові він і не знав. Він бачив бугая з коровами, а Моріс казав, що люди теж так роблять, і то зокрема їхні батько з матір'ю, але Тедді лише пирхнув — він був майже певен, що брат бреше. Г'ю і Сильвія були надто статечні для таких акробатичних вправ.

— О, ти зашарівся? — розреготалася Іззі. — То я вивідала твою таємницю?

— Дюшес, — сказав Тедді, намагаючись урвати допит.

— До чого тут дюшес? — перепитала Іззі. (Її легко відволікти).

Поламану стеблину вона кинула під ноги. Природа була їй байдужа. У своїй необачності вона топтала трави, перевертала чаячі гнізда, розлякувала польових мишей. Її місце у місті, у світі машин.

— Дюшес — мої улюблені солодощі, — сказав він.

Звернувши за поворот, вони зустріли череду корів, що поверталася з дійки, штовхаючись боками. «Уже пізно», — подумав Тедді. Тільки б чай не прогавити.

*

— О, дзвіночки, яка краса, — сказала мати, коли вони зайшли в дім.

Вона була у вечірній сукні і виглядала доволі мило. Моріс казав, що у школі, до якої він ось-ось мав піти, в неї було чимало шанувальників. Тедді пишався, що його матір вважають красунею.

— Що ви там робили так довго? — спитала Сильвія начебто у Тедді, хоча насправді в Іззі.

*

Сильвія в хутрі вдивлялася у своє відображення в дзеркалі у спальні. Підняла комір короткої вечірньої накидки, щоб обрамлював обличчя. Критичний погляд. Колись дзеркало було їй другом, проте тепер, здається, до неї збайдужіло.

Вона піднесла долоню до зачіски, її окраси, гнізда із гребенів і заколок. Ця зачіска видалася їй старомодною — прикмета матрони, яка відстала від часу. Може, постригтися? Г'ю засмутиться. Їй сяйнув раптовий спогад — портрет вугіллям, який батько написав незадовго до смерті. «Сильвія позує як янгол», так він назвав ескіз. Вона, шістнадцятирічна, покірно позувала у довгій білій сукні (власне, легкій нічній сорочці), повернувшись до батька у профіль, щоб було видно прегарний каскад волосся.

— Зроби журливе обличчя, — наказав батько. — Подумай про Гріхопадіння.

Сильвії, перед якою простягалося ціле незвідане, сповнене чару життя, було складно перейнятися цією темою, проте вона все одно надула губки і втупилася у далеку стіну величезної батькової майстерні.

Поза була незручна, вона досі пам'ятає, як у неї боліли ребра — постраждала за батькове мистецтво. За видатного митця Ллевелліна Бересфорда, славетного портретиста, який не лишив по собі нічого, крім боргів. Сильвія досі горювала — не за батьком, а за життям, яке він вибудував, як виявилося, на хисткому піску.

— Що посієш, — тихо схлипувала мати, — те й пожнеш. Тільки сіяв він, а пожинати — нам.

Після похорону був принизливий аукціон з банкрутства. Мати наполягла, щоб вони його відвідали, мовби хотіла на власні очі побачити, як зникатиме кожна втрачена річ. Вони сіли у задньому ряду, ніким не впізнані (бодай вони так сподівалися), і стали спостерігати, як усе їхнє земне майно виставляють на огляд. Десь під кінець принизливої процедури на продаж виставили ескіз із Сильвією.

— Лот 182. Вугільний портрет доньки митця.

Так Сильвія втратила янгольську природу. Краще б батько домалював їй німб і крила — тоді всім усе було б ясно. А так вона виглядала як гарненька, але набурмосена дівчина в нічній сорочці.

Огрядний пан підозрілого вигляду підносив сигару щоразу, як піднімали ставки, і врешті придбав Сильвію за три фунти, десять шилінгів і шість пенсів. «Продешевили», — просичала мати. Зараз, напевно, й того не отримали б, — подумала Сильвія. Після війни полотна батька вийшли з моди. Цікаво, де той портрет зараз? Вона хотіла б його повернути. Від цієї думки їй стало незатишно, відображення у дзеркалі скривилося. Коли аукціон нарешті доповз кінця («Гуртовий лот: латунна підставка для дров, срібна конфорка у поганому стані, великий мідний глек»), у натовпі при виході із зали вони почули, як підозрілий чолов'яга гучно повідомляє своєму супутникові: «Ото намилуюся тим свіженьким персичком». Мати Сильвії зойкнула, але тихо, бо не любила влаштовувати сцени, й потягла своє невинне янголятко від гріха подалі.

«На всьому лежить печать гріха», — подумала Сильвія. Від самого початку, від самого гріхопадіння. Вона поправила комір накидки. Було жарко, але вона вірила, що найкраще виглядає саме у хутрі. Накидка була з хутра полярної лисиці, що її сприкрювало, — Сильвія любила лисиць, які забрідали до саду, навіть назвала маєток на їхню честь. Скільки лисиць пішло на накидку? Принаймні не так багато, як на шубу. У гардеробі в неї висіла норкова шуба — подарунок від Г’ю на десяту річницю шлюбу. Треба буде послати її майстрам, хай перероблять на щось сучасніше. «Та й мене теж», — сказала вона дзеркалу.

В Іззі