Коханка - Януш Вишневський
Одна німфа прокляла колись свого зрадливого коханця. Вона не могла пробачити йому зради. Він повинен був померти непомітно для себе, просто припинити дихати уві сні. І він перестав дихати. І помер. І та німфа плаче, вона плакатиме до кінця світу.
Німфу звали Ундіна.
Моя хвороба називається синдром прокляття Ундіни.
Приблизно п'ятеро осіб щороку в Німеччині дізнаються, що мають цей синдром. Я довідалася про це, коли мені було вісім років, і я мало не померла уві сні, притулившись до матері.
Часом, коли ми з Якобом запалюємо свічки і слухаємо музику, він розчулюється й каже, що я для нього як принцеса. І я це знаю. Як замкнена у скляній труні принцеса. Колись прийде мій принц, підійме віко труни і розбудить мене поцілунком. І залишиться на ніч. Але навіть тоді в сусідній кімнаті біля моніторів сидітиме Якоб.
Мій Якоб.
Anorexia nervosa
Вперше вона побачила його на Різдво. Він сидів на бетонній плиті біля їхнього смітника і плакав.
Батько от-от повернеться з чергування у лікарні, бо нині Святвечір і вони мають сісти до вечері. Ада не може дочекатися батька. На пательні шкварчить короп, поширюючи по всій квартирі чудові апетитні запахи, колядки, ялинка біля столу під білим обрусом. Тут так тепло, безпечно і по-родинному затишно. Хіба світ колись буває кращий, ніж на Різдво?
Саме через це, аби не зруйнувати ідилію різдвяного настрою та «злагоди й гармонії в родині», вона не заперечила, коли мати попросила її винести сміття. У маминому плані святкування Різдва є ялинка, смажений короп і відвідини перукаря вранці, але там не може бути сміття, яке чекатиме аж до наступного дня!
А тим більше зараз — адже надворі вже стемніло! Ада ненавиділа цей спільний для кількох будинків смітник, який нагадував смердючі й огидні в’язничні сходи. Але для її матері Різдво ніколи не було приводом хоч трохи порушити складений раз і назавжди графік. «Кожен день треба розпланувати», — повторювала мати за будь-якої нагоди. Різдво має інший план, ніж будні дні, а крім того, воно позначене червоним у маминому записнику. Ісус, надія, різдвяна служба Божа — все це не має значення. Жодного значення. Різдво, 11.30, перукар, — прочитала вона колись випадково у материному календарі за 18 жовтня. У середині жовтня мати вже домовилася з перукарем на Різдво! На таке не здатні навіть баварські німці! Цей її дурнуватий записник схожий на перелік вироків, які мати виносить кожному дню, — часом думала Ада.
Колись вони з мамою розмовляли про Різдво. Це було ще тоді, коли вони час від часу спілкувалися на теми, важливіші за список закупів у найближчому магазині. Це було перед самими випускними іспитами.
Саме тоді Ада захопилася релігією. Зрештою, як і половина класу в її жіночій гімназії. Вони ходили на лекції до Теологічної Академії — деякі, безумовно, тільки тому, що були закохані у вродливих хлопців у сутанах, — учили молитви і брали участь у богослужіннях. Вона відчувала, що цей контакт із релігією робить її кращою, спокійнішою, збагачує духовно.
Саме тоді, коли вони одного дня стояли з матір’ю так близько одна від одної, що аж торкалися ліктями, і мили вікна перед святами, вона запитала, чи мама теж відчуває «містичне» очікування Різдва. Зараз вона розуміє, що то був невдалий момент для такого запитання. Під час прибирання мати завжди дратувалася, вона вважала це заняття безглуздим витрачанням цінного часу і ніколи не розуміла, як домогосподарки не впадають у депресію вже після першого ж тижня такого життя. Ада пригадує, як мати поклала ганчірку на підвіконня, відступила на крок назад, щоб подивитися доньці просто в очі, і сказала тоном, яким зверталася до студентів:
— Містичне очікування?! Ні. Ніколи. Доню, Різдво не має в собі жодного містичного очікування.
Вона пам’ятає, що навіть у тому «доню» не відчувалося анітрохи тепла. Зрештою, вона сама це знала. Переважно, коли мати починала речення словом «доню», то після крапки Ада йшла до себе в кімнату, зачинялася там і плакала.
— Різдво і Святвечір — це насамперед елементи маркетингу і реклами. Бо як по-іншому син теслі із забутої Богом Галілеї зміг би стати ідолом, не менш популярним, ніж твої Мадонна і Майкл Джексон. Увесь його рекламний відділ, ті дванадцять апостолів разом із найбільш медіальним Іудою, — це була одна з перших чудово організованих кампаній, яка розкрутила справжню зірку. Чудеса, табуни жінок, які сунули за своїм кумиром від міста до міста і були готові знімати труси, якщо він накаже, масова істерія, воскресіння і вознесення на небеса. Якби Ісус жив сьогодні, у нього був би свій агент, адвокат, електронна пошта і веб-сторінка.
Ці розумування додали їй ентузіазму, і вона енергійно продовжувала:
— У них була своя стратегія, і Біблія описує її до найменших дрібниць. Без хорошої реклами неможливо зворохобити ціле царство і започаткувати нову релігію.
— Мамо, про що ти говориш, яка стратегія, — перервала вона з благанням у голосі, — який рекламний відділ? Він же був для них Сином Божим, Месією…
— Справді?! Деякі з тих панночок, які простоюють ночі під готелем Джексона, також думають, що Джексон — Ісус. Ісус, доню, це просто ідол поп-культури. А те, про що ти говориш, — звичайнісінькі легенди. Такі самі, як історія про немовля у яслах, пастухів зі сльозами на очах, вола і віслюка. Бо історична правда цілком інша. Насправді не було ніколи перепису населення, який буцімто змусив Марію та Йосипа вирушити до Віфлеєма.
Про це знають навіть ті, хто не має богословської освіти.
Вона запалила цигарку, глибоко затягнулася і продовжила:
— А навіть якби він був, то в даних перепису не враховували таких злидарів, як тесля з Назарета. Щоб потрапити до списків, потрібно було мати або землю, або невільників. А крім того, перепис мав відбуватися у Єрусалимі. Тоді існувала тільки одна дорога, яка вела з Єрусалима до Назарета через долину Йордану. У грудні долина Йордану вкрита болотом по шию високого чоловіка. А Марія була зовсім не велетнем, а до того ж ще й вагітна Ісусом, як ти пригадуєш, — закінчила мати з легкою глумливою посмішкою на вустах.
Вона не могла в
