Коханка - Януш Вишневський

Януш Леон Вишневський

КОХАНКА

Оповідання

Синдром прокляття Ундіни

Вона перестала вірити тільки тоді, коли довідалася від матері, що Бога немає.

Вона дуже добре пригадує той вечір, коли мати розповідала трохи роздратованим і нетерплячим голосом:

— Але ж ми не віримо у такі забобони, як Бог. Навіть не згадуй про це у присутності батька.

Їй тоді було шість років. Аніта, з якою вони сиділи за однією партою, розповідала колись про похорон дядька у Польщі, про те, як священик перехрестив труну. Увечері вона запитала матір, хто такий священик і навіщо він так зробив. І мати вперше сказала їй про забобони. А доти їй здавалося, що існує хтось такий безмежно добрий, кому можна розповісти про все, тихенько, увечері під ковдрою — так, щоб точно ніхто не почув, — хоча би про те, що трапилося вдома й у дворі. Такий, власне, Бог.

Але мама має рацію. Бо вона завжди має рацію. Мама ще ніколи не збрехала їй.

І тому після цього вона вже не розповідала Йому нічого під ковдрою. Тоді вона ще не знала точно, що означає слово «забобони», але відчувала, що означає воно щось дуже погане, якщо про це не можна говорити у присутності батька.

Сьогодні вона думала про те, що Його найбільше бракує, коли батько повертається ввечері п’яний додому. Це завжди починалося однаково. Приятелі привозили батька у чорній поліцейській машині, яку вже впізнавали всі їхні сусіди, часом він виходив самостійно, але інколи його вели попід руки двоє. Він гатив кулаками у двері, будив цілий поверх, а потім пхався в кухню, де чекала на нього перелякана мати, і кричав. Просто кричав. Мама сиділа зіщулившись на клишоногій дерев’яній табуретці біля холодильника, мовчки, втупившись у підлогу, з усієї сили стискала кулаки, а він стояв над нею і кричав. Раніше вона ховалася під ковдру і щільно загорталася у неї, щоб нічого не чути. Намагалася заглушити батька своєю розмовою з Ним, просила, щоб батько припинив кричати. І що голосніше батько кричав на матір, то голосніше вона просила, сильніше тремтіла і задихалася під ковдрою, просила Його допомогти.

Але Він ні разу не почув її благання.

Ні разу.

Тому мама має рацію, і насправді Його не існує, а все це забобони.

Згодом вона вже не куталася в ковдру і не розмовляла з Ним. Вона навчилася сама витримувати крики батька в кухні. Спершу слухала свої музичні скриньки, які дідусь завжди дарував їй на уродини, потім радіо, яке знімала з письмового столу і сідала з ним за шафою, притискаючи вухо до динаміка. Але часом і це не допомагало. Бо батько мав дуже сильний і неприємний голос. Він цілими днями кричав на роботі. Верещав на людей. Тож добре навчився кричати.

Вона пригадує, як одного разу, коли не могла більше слухати того крику, ввімкнула пилосот, який мама тримала в шафі її кімнати. Допомогло. У кухні раптом стало тихо. Батько з пляшкою горілки в руці ввалився до її кімнати і в нападі люті вирвав кабель від пилосота разом із розеткою і шматком побілки зі стіни. Металевий зачеп розетки полетів у голову мамі, яка вбігла до кімнати слідом за батьком.

Того вечора вони з матір’ю вперше втекли з дому і спочатку довго без конкретної мети блукали вулицями Ростока, а потім, коли вже стало дуже темно, до ранку їздили у трамваях. Вона — у фланелевій піжамі, на яку вбрала орталіонову куртку, і в повстяних капцях на хутрі, а мама — у завеликому шкіряному пальті й у просяклій кров’ю вовняній шапці оливкового кольору. Мама не пішла

промивати і перев’язувати рану на голові. Дружини поліцейських у Ростоку, а особливо дружини офіцерів Штазі,[1] не перев’язують ран.

Тієї ночі вона вже знала напевно, що Він — це забобон.

Згодом вони з мамою часто тікали до тих трамваїв і нічних вулиць. У них були свої маршрути, улюблені трамваї і план на цілу ніч, до світанку. Коли день починав сірістю виганяти темряву, вони поверталися додому. Тихенько відчиняли двері, навшпиньки прокрадалися через передпокій і швиденько лягали до ліжка у дитячій, міцно притулившись одна до одної. Мати плакала. Батько тоді вже давно спав, найчастіше, поклавши голову на кухонний стіл або на ліжку в спальні, у взутті та верхньому одязі.

Однієї ночі вони поїхали трамваєм на край міста, перейшли алеєю понад море і дивилися на схід сонця. Посиділи на рештках бетонного хвилеріза, біля руїн колишньої фабрики, де виготовляли рибальські сіті. Фабрика вже багато років поволі розвалювалася, відлякуючи перехожих уламками мурів. Колись давно, ще до того, як збудували комбінат поблизу корабельні, там був рибальський порт. Їм розповів про це водій трамвая, який часто їздив із ними нічним Ростоком. Він зупинив трамвай на самому початку асфальтової алеї над морем, хоча там не було зупинки, і обіцяв зачекати на них. Тієї ночі вони повернулися додому пізніше, ніж зазвичай. Коли вона заснула, як завжди, притулена до матері, це трапилося вперше. Саме тієї ночі вона вперше на короткий час померла уві сні. Їй було тоді вісім років.

Матильда знає, що ніколи не проведе ніч із чоловіком. Ніколи.

Це слово уже не впливає на неї. Бо вона давно знає, що кожне «ніколи» можна якось обійти. Якби не це, вона померла б ще дитиною, але вчора їй виповнилося двадцять чотири.

А крім того, чому це дні з чоловіком не можуть бути цікавішими за ночі?!

Вона ненавидить ночі. Захід сонця, темряву і Велику Ведмедицю на небі перед спекотним днем. Дні завжди гарніші за ночі. Ночі ніколи не будуть такими гарними.

Ніколи.

Якщо одне за одним трапляються кількадесят «ніколи», то ще одне, чергове, вже не справляє враження.

А вражає її лише одне.

Єдине «НІКОЛИ», якого вона не може собі уявити.

Того, що Якоб міг би не прийти більше до неї ввечері.

Якоб — найважливіший. Якоб завжди поруч. Коли вона засинає і коли прокидається.

Якоб каже, щоб вона перевернулася на інший бік. Нагадує, щоб витягла руки вздовж тіла. Якоб заплющує очі, коли вона знімає станик і трусики, а потім вбирає нічну сорочку або піжаму.

Якоб відчиняє і зачиняє вікна у її спальні. Якоб дбає про те, щоб на її нічному столику завжди була увімкнена настільна лампа. І завжди має запасну жарівку.

Але найважливіше те, що Якоб ніколи не засинає.

Ніколи.

Справді ніколи.