Пʼять пелюсток любові - Юлія Келер

Юкі вийшла на терасу, сіла на розкладний стілець у тіні і витягла ноги, поклавши їх одну на іншу. Частина робітників за рогом викладала тротуарну плитку, а інші шпаклювали стіни в будинку. Вона вперше ні про що не думала. Просто сиділа біля стіни свого будинку і окидала полегшеним поглядом простір, що відкрився перед нею. Вона затримала злегка примружені очі на обшарпаній бензоколонці, піднялася з стільця і ​​спустилася вниз кількома сходами на ґрунтовку, що простягалася між заправкою і ділянкою, що прилягала до будинку, яку незабаром закладуть газонною плиткою.

Вона попрямувала до бензоколонки, глянула на стару вивіску, що відсвічувалася на сонці, з вигорілим написом "Заправляємось у Тедді" і милим зображенням радісного ведмедика в нижньому правому кутку. "Все тут треба обов'язково поміняти, так, і стіни пофарбувати в білий, що бадьорить, і віконні рами, і двері, вимити вікна, підсвіжити колонки і, взагалі, якщо вистачить грошей, то побудувати нову автозаправку, відповідно до будинку, сучасну з усіма наворотами. Перетворити цю дірку на місце нових технологій і дивишся, лавандове поле перетвориться на густонаселене містечко для мажорів. Житимемо тут своїм першокласним життям, прокласти нормальну сучасну дорогу, а на в'їзді встановити контрольно-пропускний пункт із електронною охоронною системою. Ох, і здорово ж буде зафігачити тут елітненький райончик - центр обраних з грошима". Юкі явно занесло. Її пишномовна фантазія била з неї ключем.

Вона впритул підійшла до заляпаних скляних дверей і через скло зазирнула до приміщення. Потім смикала за ручку. Двері були замкнені на ключ. Юкі її пхнула і ще дужче смикнула за ручку. Їй не терпілося проникнути в цю старезну споруду і як слід там озирнутися.

"Куди засунув дядько ключ?" - Вона стояла і ламала голову, кусала губи, гризла нігті. Обмацала зверху дверну панель, зазирнула під квітковий горщик із пожовклими стеблами - нічого, окрім пилу та дохлих комах Юкі не знайшла. Вона завзято копошилася в пам'яті, але не могла пригадати ні слівця, щоб дядько хоч раз у листі чи заповіті згадав про ключ. "Доведеться ламати двері, - думала вона. - Дочекаюся Саймона і доручу йому це діло. Він знесе їх одним ударом. Навіть я змогла б, якби була в кросівках, але не псуватиму взуття. Зачекаю Саймона".

Юкі важко зітхнула, пройшлася вздовж сірої стіни схуднелої будівлі, зазирнула у брудне вікно і повернулася на терасу. Але спочатку оглянула три колонки, з одного зняла шланг і нюхнула носик заправного пістолета. Від нього йшов слабкий запашок бензину, але переважно тягла маслянистою гниллю. "Фу! - Вона скривилася і потерла носа. - Обов'язково міняти - насамперед, а потім все інше", - з ходу уклала Юкі.

Спекотний день стояв у розпалі. Робітники притихли в тіньці і робили годинну паузу, розгорнули свої бутерброди, зашаріли упаковками. Юкі принесла їм води з-під крана - це все, що вона могла запропонувати, - проте їй стало від цього приємно - відчувати себе власницею дому було здорово.

Коли Юкі знову пішла на терасу, вона згадала Саймона і на мить занудьгувала за його буркотливим пирханням. Вона повернулася до великої просторої кімнати, залитої полуденним світлом, і з сумочки, що лежала на кухонній стільниці, дістала свій смартфон. Набрала Саймона, і той одразу відповів:

- Привіт, крихітко. Як справи?

- Ти коли приїдеш? Я чекаю на каву з круасанами. Вмираю з голоду. - Юкі заскулила в телефон.

- Мені потрібно терміново у справах заїхати на роботу. Приїду, як звільнюсь. Годину тому я до тебе доставника відправив з піцею, шоколадним пудингом та капучино.

- Я просила каву!

- Соррі, я забув.

"Так завжди - він не запамʼятає навіть малість", - про себе нарікала Юкі.

- Ніхто не приїжджав, - занервувала вона і шмигнула до вікна. - Нікого не бачу. А ні, стій, чую шум автомобіля. Хтось, здається, паркується біля вхідних дверей.

Юкі помчала на вихід і застала там розгубленого хлопця з піцою та паперовим згортком у руках. Він злякано моргав і стояв як укопаний з простягнутими до неї руками. Юкі радісно взяла замовлення і дала йому трохи чайових - кілька монет, які намацала у себе в кишені, - щоб підсолодити стрес, що переживав кур'єр. "І чого він злякався? - думала вона. - Може, новий ще, не звик до недоліків своєї професії".

Хлопець схопив гроші, коротко кивнув і застрибнув у маленький робочий автомобіль з написом на всю довжину «Піцерія Піратино» і тріумфуючим піратом з папугою на плечі. Він помчав як ужалений, залишивши після себе клуби пилу і непорозуміння в очах Юкі. "Божевільний", - тихо буркнула вона.

- Хто? - у телефоні пролунав голос Саймона.

- Доставник піци. Спочатку в страху на мене дивився, а потім помчав як ошпарений. Дивний тип, а на вигляд приємний. Добре, коханий, буду їсти. Чао какао! І мерсі за піцу і все, що до неї там додається, і давай чеши сюди, і …

Юкі не встигла домовити, як Саймон раптом вимкнувся. Вона знизала плечима і взялася за їжу, дістала шматок піци з картонної коробки і смачно запхала його собі в рот. З голоду Юкі ніби ковтала піцу цілком. Шматочки були тоненько нарізані, танули в роті, з морепродуктами - її улюблений варіант - і, звісно, ​​подвійна порція томатів із сиром.

Зʼївши майже всю піцу, Юкі перейшла до десерту і запила моккачіно замість капучино - занадто багато пінистого молока, - але теж смачно, і в ідеалі було б без цукру, але Саймон, напевно, забув і це теж, чи це персонал тупоголовий - знову щось переплутав. Але Юкі так хотілося солодкого, що вона ледь не залпом випила весь вміст картонного стаканчика і наостанок облизнулася: "Ням!"