Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц

на ній було? Це був безконечний диспут, який точився століттями, ніколи не завершений процес між двома взаємозаперечними засадами. Там стояли один навпроти одного двоє купців, дві антитези, два світи. «Я продавав у кредит», — кричав худий, обдертий і остовпілий, аж голос йому ламався від розпачу. «Я продавав за готівку», — відповідав товстун у кріслі, перекидаючи ногу на ногу і крутячи переплетеними на животі пальцями. Як же ненавидів батько товстуна! Він знав їх із дитинства. Вже на шкільній лаві його сповнював відразою той опасистий еґоїст, що під час перерви пожирав незліченну кількість булок з маслом. Але батько не солідаризувався і з худим. Зі здивуванням він дивився на те, як уся ініціатива вислизала йому з рук, загарбана двома диспутантами. Із забитим подихом, косуючи непорушним оком з-над приспущених окулярів, батько дочікувався результату, наїжений та глибоко схвильований.

Крамниця, крамниця була незбагненна. Вона була об’єктом усіх роздумів, нічних студій, бентежних батькових розважань. Недовивчена і безмежна, вона стояла поза всім, що відбувалося, тьмяна й універсальна. Удень сукняні генерації лежали з усією патріархальною поважністю, укладені за старшинством і вишикувані за поколіннями та родоводами. Але вночі прорізалася бунтівна сукняна чорнота, штурмуючи небо пантомімними тирадами та люциферськими імпровізаціями. Восени крамниця шуміла, переливалася поза власні береги, набухла від темного асортименту зимового краму, немовби цілі гектари лісів рушили з місця великим гучним краєвидом. Улітку, в мертвий сезон, вона похмурніла і відступала до своїх темних резервацій, недоступна і невиразна у своєму сукняному маточнику. Ночами продавці гатили, мов ціпами, дерев’яними ліктями, об глуху стіну пакувань, дослухаючись, як вона зболено гарчить у глибинах, замурована у ведмежому сукняному лігві.

Цими глухими сходинками повсті батько спускався углиб генеалогії, на дно часів. Він був останнім у родовій лінії, він був Атлантом[205], на плечах якого тримався тягар велетенського заповіту. Вдень і вночі батько думав над тезою цього заповіту, силкуючись у раптовому осяянні збагнути його суть. Не раз він запитально й очікувально дивився на продавців. Сам без проблисків у душі, без осяянь, без вказівних знаків, батько сподівався, що оцим молодим і наївним, щойно втіленим, раптом відкриється затаєний перед ним сенс крамниці. Батько припирав їх до стіни своїм упертим підморгуванням, але вони, тупі й недорікуваті, уникали його поглядів, відводили очі, збентежено лепечучи якісь несосвітенні дурниці. Вранці, спираючись на довгий костур, батько, наче пастух, проходив крізь оту сліпу вовняну отару, крізь оті людні затори, крізь хвилі безголових тулубів з їхнім беканням при водопої. Він ще чекав і відтягував ту хвилину, коли підніме за собою весь свій люд і рушить у галасливу ніч разом з усім нав’юченим, незліченним, сотні разів помноженим Ізраїлем[206]…

Ніч за дверима була ніби з олова — без простору, без вітру, без дороги. Кілька кроків — і вона впиралась у глухий кут. Тупцювалося, мов у напівсні, перед тією близькою межею і в той час, як ноги в’язнули, вичерпавши скупий простір для пересування, думка бігла все далі в безконечність, ненастанно запитувана й допитувана, затягнута на манівці тієї чорної діалектики. Диференційний аналіз[207] ночі точився сам по собі. Аж нарешті ноги зовсім спинялись у тому сліпому завулку без витоку. Там стоялося потемки у глухій тиші, в найінтимнішому закуті ночі, як перед пісуаром, — протягом цілих годин і з почуттям завстидженого блаженства. Тільки думка, залишена для себе, повільно розкручувалася, складна анатомія мозку розмотувалася, ніби клубок, і в єхидній діалектиці без кінця розгортався абстрактний трактат літньої ночі, йшов перевертом поміж логічних головоломок, з обох сторін підтримуваний невтомними і терплячими випитуваннями, софістичними питаннями, на які не було відповіді. Так він продирався, філософуючи насилу, через спекулятивні простори[208] тієї ночі і вже безтілесним заходив в остаточну глушину.

Було вже далеко за опівніч, коли батько раптово підняв голову з-над паперів. Він повагом підвівся з широко розплющеними очима, весь перемінившись на слух. «Іде, — сказав батько, променіючи лицем, — відчиніть». Поки старший продавець Теодор підбіг до засклених дверей, забарикадованих ніччю, в них уже протиснувся обвішаний клунками, чорнобородий, чарівний і усміхнений — давноочікуваний гість. Пан Якуб, надзвичайно схвильований, вибіг йому назустріч, кланяючись та розкриваючи руки для обіймів. Обійнялися. Якусь мить здавалося, ніби чорний, низький і лискучий паротяг безгучно під’їхав до самих дверей крамниці. Носильник у залізничному службовому кашкеті вніс на плечах величезну валізу.

Ми ніколи не дізналися, ким насправді був той видатний гість. Старший продавець Теодор неухильно доводив, що то власною персоною Християн Зайпель і Сини (механічні прядильні і ткальні). Мало що свідчило на користь такої певності, і мати не приховувала своїх застережень щодо цієї концепції. Але хоч там як, не було жодних сумнівів у тому, що цей потужний демон — один зі стовпів Національної Спілки Кредиторів. Чорна ароматна борода обрамлювала його товсте, лискуче і сповнене гідності обличчя. Напівогорнутий батьковими обіймами, він з уклонами підходив до письмового стола.

Не розуміючи чужинської мови, ми з пошаною дослухалися до церемонної бесіди, що супроводжувалась усмішками, приплющуванням очей, ніжним і грайливим попліскуванням по плечах. Обмінявшися такими вступними люб’язностями, панове перейшли до суті справи. На столі розкладено книги й папери, відкорковано пляшку білого вина. З духмяними сигарами в кутиках вуст та обличчями, стягнутими у гримасу брутального задоволення, панове озвучували короткі паролі, односкладові змовницькі знаки, судомно притримуючи пальцем розкриту книгу на відповідній сторінці і хвацько, мов авґури[209], поблискуючи поглядами. Дискусія поволі ставала палкішою, давалося взнаки ледь погамовуване хвилювання. Панове кусали губи, гіркі та згаслі сигари позвисали з облич, зненацька ображених і сповнених неприязню. Вони аж тремтіли від внутрішнього збудження. Батько сопів носом, під очима в нього проступили червоні плями, а волосся з’їжилося над спітнілим лобом. Ситуація розпалювалася. Був момент, коли обидва зірвалися з місць і ледь притомні завмерли, тяжко відсапуючи та сліпо блимаючи окулярними скельцями. Налякана мати почала благально плескати батька по плечах, силкуючись запобігти катастрофі. На її вид обидва схаменулися, згадали про товариський етикет, уклонились один одному з усмішкою і знову засіли за роботу.

Близько другої ночі батько врешті гучно закрив тяжку обкладинку головної книги. Ми із занепокоєнням вдивлялися в обличчя обидвох співрозмовників, намагаючись передбачити, на чий бік хилиться перемога. Батьків гумор здавався нам штучним і вимушеним, чорнобородий натомість розвалився у кріслі зі схрещеними ногами і весь випромінював оптимізм та увічливість. З демонстративною щедрістю він розкидався чайовими для продавців.

Поскладавши папери й рахунки, панове вставали з-за столу. Вирази їхніх облич були вельми обнадійливі. Змовницьки підморгуючи продавцям, вони давали зрозуміти, що