Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц

Мертвий сезон

І

О п’ятій годині сліпучого від сонця ранку наш будинок уже давно купався в жаркому і тихому світанковому сяйві. Під цю урочу пору, ніким не відстежуваний, він увесь тихцем заходив (кімнатами в напівмороці спущених штор у цей час іще вилось узгоджено-солідарне дихання сплячих) у фасад сонячного палахкотіння, в тишу ранкового жару, немовби по всій поверхні обліплений блаженно заспаними повіками. Так, користуючись тишею цих урочистих годин, він вбирав перший ранковий вогонь усім своїм блаженно заспаним, розімлілим від сяйва обличчям, всією мережею рис і зморщок, які ледь посмикувались уві сні від марень цієї напруженої пори. Тінь акації перед будинком, що яскраво хвилювалася на тих гарячих повіках, повторювала на їхній поверхні, мов на фортеп’яно, одну й ту ж лискучу фразу, звіювану раз у раз повівом, намарно силкуючись проникнути вглиб того золотого сну. Полотняні штори вбирали порціями ранковий жар і засмагали під ним, умліваючи в безмежному блиску.

О цій ранній годині батько, не маючи вже змоги віднайти сон, сходив униз, навантажений книгами, щоб відкрити крамницю, розташовану на першому поверсі. Деякий час він простоював нерухомо у брамі, з примруженими очима витримуючи першу потужну атаку сонячного вогню. Залита сонцем стіна солодко втягувала його у свою площину, ідеально вирівняну і розгладжену до нуля. На хвилину він ставав пласким, урослим у фасад, і відчував, як його розгалужені, тремтливі і теплі руки пласко вживлюються в золоті фасадні рельєфи. (Скільки батьків уже повростало ось так назавжди у фасади будинків о п’ятій ранку, щойно зійшовши з найнижчої сходинки! Скільки батьків стало в такий спосіб вічними воротарями власної брами, пласко вирізьбленими на фрамузі, з рукою на клямці і з обличчям, розплющеним на паралельні блаженні борозни, по яких згодом любовно водять синівські пальці, шукаючи останніх батькових слідів, назавжди втоплених в універсальний вишкір фасаду!) Але мій батько таки відривався зусиллям волі, віднаходив свій третій вимір і, знов олюднений, звільняв окуті крамничні двері від колодок і залізних скоб.

Коли він відчиняв оте важке, залізом окуте крило крамничних дверей, заморочений морок на крок задкував від входу, на п’ядь відсувався всередину крамниці, перегруповувався й ліниво вкладався в глибині. Незримо паруючи з іще холодних плит хідника, ранкова свіжість боязко ставала на порозі млявою і тремкою смугою повітря. У глибині вилежувалася темрява багатьох попередніх днів і ночей у ще не розрізаних паках сукна, вкладена шарами, видовжена шпалерами вглиб у приглушених походах і виправах, аж поки безсило не спинялась у самій серцевині крамниці, посеред темного складу, де й розпадалася, вже не порізнена й насичена собою, в єдину і глуху сукняну праматерію.

Батько йшов уздовж тієї високої стіни шевіотів та драпів, водячи рукою по боках сукняних сувоїв, мов по розрізах жіночих спідниць. Під його дотиком усі ті ряди сліпих тулубів, завжди готові сколихнутися і розвалити порядок, заспокоювалися і стверджувались у своїх сукняних класах та ієрархіях.

Наша крамниця була для батька місцем вічних страждань і гризот. Цей витвір його рук почав уже віддавна, в міру свого розростання, дедалі настирливіше, день у день, тиснути на батька, загрозливо і незбагненно перевершуючи його. Він виявився надмірним, непосильним, недосяжним і неохопним завданням. Гігантизм цього починання паралізував батька. З жахом задивлений у його велич, якій не міг дорівнятися навіть кинутим на цю єдину карту всім своїм життям, батько в розпачі зауважував легковажність продавців, їхній убогий і поверховий оптимізм, а також бездумні й фіґлярські маніпуляції, здійснювані десь на узбіччях великої справи. З гіркою іронією він вивчав цю галерею облич, не торкнутих жодною турботою, голів, не заатакованих жодною ідеєю, до дна промацував ці очі, невинної довірливості яких не скаламучувала й найменша тінь підозри. То як допомогла б йому мати з усією своєю вірністю й відданістю? Відблиск цієї недосяжної справи не проникав у її просту й безпечну душу. Вона не була створена для героїчних завдань. Хіба він не бачив, як поза його плечима вона швидким поглядом порозумівалася з продавцями, радіючи кожній неконтрольованій нагоді взяти участь в їхніх бездумних блазнюваннях?

Від цього світу легковажної безтурботності батько відмежовувався дедалі більше і втікав у тверді порядки свого ордену. Вражений поширюваною навколо себе розв’язністю, він замикався в самотній службі високому ідеалові. Його рука ніколи не попускала затягнутих вудил, сам він ніколи не дозволяв собі послаблення принципів чи комфортної полегші.

Це могли собі дозволяти Баланда і С-ка чи інші дилетанти галузі, яким була чужою жага досконалості, аскеза високого буття майстром. Батько з болем дивився на занепад діла. Хто з теперішнього покоління купців-сукнярів пам’ятав іще добрі традиції давнього мистецтва, хто з них іще, приміром, знав, що стос сукняних пакувань, укладених на полицях шафи згідно із засадами купецького мистецтва, під дією пальця, що з’їжджав униз, повинен був видати звуки фортеп’янної гами? Кому з нинішніх були доступні останні тонкощі стилю в обміні нотами, меморандумами[193] й листами? Хто знав іще всі ті чари купецької дипломатії доброї старої школи, весь той напружений перебіг розмов — від незговірливої жорсткості та замкнутої стриманості в мить появи повноважного міністра закордонної фірми через поступове теплішання під впливом невтомних дипломатичних зусиль і вивертів аж до спільної вечері з вином, поданої на письмовий стіл, на папери, у збудженому настрої, пощипуванні сідничок прислужливої Аделі та перченої вільної бесіди (як воно й водиться між панами, котрі тямлять, що завинили моментові й обставинам) і завершеної взаємокорисною оборудкою?

У тиші тих ранкових годин, протягом яких дозрівала спека, батько сподівався знайти щасливий і натхненний прийом, який був йому необхідний для завершення листа до панів Християна Зайпеля і Синів, механічні прядильні і ткальні. Це була жорстка відсіч, дана необґрунтованим претензіям згаданих панів, репліка, перервана якраз у вирішальному місці, де стиль листа мав увінчатися міцною й дотепною родзинкою, завдяки якій відбулося б електричне замикання, відчутне в легкому внутрішньому трепеті, після чого той-таки стиль міг уже тільки понижатися — розмашистим елегантним зворотом, заключним і рішучо однозначним. Батько відчував форму тієї родзинки, яка проте вже кілька днів кудись вислизала, він майже тримав її пальцями, все ще невловну. Йому бракувало тієї миті щасливого гумору, моменту легкої відв’язки, щоб узяти штурмом перешкоду, об яку він щоразу розбивався. Знову і знову він сягав по чистий аркуш, сподіваючися з нового розбігу подолати проблему, що наразі кпила з його зусиль.

Тим часом крамниця поступово заповнювалася продавцями. Вони заходили, розчервонілі від ранкового жару, здалека обходячи батьків стіл, у бік якого зиркали з тривогою