Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

– Блін! Так звісно ж! То це ж її картина була у списку вкраденого разом із пляшками віскі та махровими рушниками! – мало не скрикнув він. – То що ж це за маячня?! Вона вкрала власну картину?! І сім пляшок віскі?! Крейзі гауз…

На ранок Ігор привів себе в порядок, елегантно одягнувся, як завжди на роботу, і виїхав маршруткою на вокзал. Знав, що одеський потяг уже прибув, і не міг не думати, як там Льовушка із цими жінками, сповненими надто вже протилежних поривів. Він не наважувався телефонувати другові й усе поглядав, чи не пропустив його SMS’ки у відповідь на вчорашнє нічне викриття. Нічого не надходило. Десь у глибині душі він уже шкодував, що відіслав її – Льовка ж бо був такий щасливий… А може, то його доля, та Ольга? Але ця Ліза? Яка гадюка! Обчистила чужу квартиру, підставила його, але ж… Але ж – вона мати, а тут такий форс-мажор… Хоча – він так само мав можливість – мав ключ від усього. І навіть два! Та ж він порядна людина. Грабувати ж не пішов!.. Думки стукотіли в голові Ігоря, а ясності не додавалося.

Розрахувавшись за паркування машини, Ігор виїхав від вокзалу в бік офісу. Місто вже прокинулося, і машини все щільнішим потоком рухалися весняними вулицями, знову псуючи очищене нічними вітрами повітря. Зупинившись перед червоним світлофором, Ігор не витримав і набрав з мобільного Льовушку.

За мить заграло в салоні автомобіля – на килимку біля пасажирського крісла лежала Льовушчина трубка, блимала голубим екраном та вигравала енергійну мелодію.

Перемигнув світлофор. Потік автівок повільно рушив уперед. Десь поруч подала сигнал машина. Ігор глянув убік і від несподіванки хапнув повітря – на парапеті біля переходу сиділо те саме кучеряве дівчисько в блайзері, футболці, джинсах і кросівках, метляло ногами та іронічно йому посміхалося.

Одеса, сонячний день, пляж. Дороcлі засмагають чи купаються, діти щось майструють з мокрого піску. Оля з Ясею за руку бродять мілководдям, зосереджено хлюпаючи ногами по хвильках.

– Ясю, давай-но вже виходити з води, ось Льовушка йде, щось несе нам, – каже Оля.

Раптом Яся зривається і біжить до свого друга, розкинувши рученята, але той не підхоплює її, як зазвичай, а сам присідає до неї, ставить на ракушняк невелику картонну коробку і щось шепоче дівчинці на вухо. Обоє змовницьки озираються на Олю.

– Що це у вас тут? – підходить дівчина з награно суворим виглядом.

– Олю, а Лев каже, що мені тепер треба вчити всі кольори, бо я ж їх плутаю.

Оля підозріло дивиться на хитру парочку і питає:

– Ну-ну. То який колір сьогодні у тебе в коробці?

– Рудий, – посміхається Льовушка, відкриває кришку коробки і Яся завмирає в захваті.

– Це рудий? – заворожено промовляє вона.

– Так, це руде кошеня, мій тобі подарунок. Бо ти ж мене питала колись у ліфті, який я лев, а я не зміг пояснити. Ну от, кошеня – теж лев, тільки маленький, і обоє ми трохи рудуваті, правда, він набагато яскравіший. Будеш із ним дружити. Подобається?

– Дууууже! – відповідає Яся, тягнеться до Льовушки та цілує його в щоку.

Кошеня прокидається, потягується, вигинаючи спинку, і починає видряпуватися з коробки. Воно дуже кумедне, і всі сміються.

– На тебе схоже, – тихо каже Оля.

– На мене? – озирається на неї Яся.

– Та ні, чимось схоже на Лева.

– Так вони ж обоє леви! Ще й однакового кольору! – дівчинка гладить однією рукою кошеня, а другою волосся Льовушки, який досі сидить навпочіпки перед нею.

– А як же ти його назвеш? – питає Льовушка.

– Не знаю. Я ж іще маленька, я не вмію називати. Нехай мама. Вона ж у нас тут старша.

– Це точно, – посміхається Оля, Льовушка теж погоджується і киває.

Співає мобільний. Льовушка встає, дістає з кишені слухавку, відповідає, починає ходити пляжем, завмирає, дивлячись то на море, то на Олю з Ясею, які бавляться з кошеням.

Льовушка повертається до компанії:

– Це Ігор. Він сидить у Борисполі. За годину відлітає до Брюселя на стажування. Пішов на підвищення. Передавав вітання.

– Дякую. Великому пароплаву – велике плавання! Було б і йому від нас передати, – каже Оля, стримуючи не дуже зрозумілу Льовушці посмішку. – А та білявка теж із ним?

– Христина? Поки що ні, але, може, наздожене, – гмикає Льовушка.

Раптом Яся підхоплює обома руками кошеня, кумедно біжить між простирадлами та ліжаками і кричить на весь пляж неймовірно щасливим голосом:

– Мамо! Мамо! Дивись! Воно рудееееее!

Зупинившись перед червоним світлофором, Ігор не витримав і набрав з мобільного Льовушку. За мить заграло в салоні автомобіля – на килимку біля пасажирського крісла лежала другова трубка, блимала голубим екраном та вигравала енергійну мелодію.

Перемигнув світлофор. Потік автівок повільно рушив уперед. Десь поруч подала сигнал машина. Ігор глянув убік і від несподіванки хапнув повітря – на парапеті біля переходу сиділо те саме кучеряве дівчисько в блайзері, футболці, джинсах і кросівках, метляло ногами та іронічно йому посміхалося.

Ігор захлинувся повітрям, рвучко натиснув на гальма, машина зупинилася, і лише дивом її не пхнули ззаду. Він заглушив двигун і вискочив на дорогу.

Йому фафакали і кричали у вікна, бо ж година «пік», а він кидає машину посеред чотирирядного руху, застопоривши ряд, і кудись мчить! Але Ігор, оминаючи автівки, нісся до своєї мети. Єдине, що його непокоїло – аби те дівчисько не чкурнуло кудись у двори, бо не бігтиме ж він за нею, кинувши тут машину?!

Але дівчинка незворушно сиділа і з цікавістю спостерігала за ним. Підскочивши до провидиці, яка на вигляд нічим не відрізнялась від звичайного міського підлітка,