Проби - Мішель Монтень

Жив у Римі такий собі Лабієн, вельми доброчесний і впливовий муж, відомий, окрім інших талантів, своїм літературним хистом. Був він, гадаю, син того великого Лабієна, найзвитяжнішого полководця, який супроводжував Цезаря у галльській війні, а потім, приставши до великого Помпея, чинив проти свого колишнього зверхника надзвичайно мужній опір, аж поки той розгромив його у Гишпанії. Доброчесність Лабієна, про якого тут ідеться, викликала багато в кого заздрощі; а найбільше його, очевидно, ненавиділи двораки та цезареві улюбленці за щирість і за успадковану від батька нехіть до тиранії, яка, звісно, не могла не відбитися в його книгах і творах. Вороги переслідували його і домагалися ухвали римського сенату про спалення багатьох його вже оприлюднених писань. І то, власне, від нього бере початок отой новий вид кари, що його згодом застосовувано в Римі до інших авторів, аби засуджувати на страту самі твори та зафіксовані в них знання. Мабуть, ще замало було винайдено звірств і завузька була сфера, де їх чинено, раз ми зробили їхнім предметом ще й речі, що їх природа звільнила від усяких чуттів та мук, як-от наша посмертна слава та виплоди нашого духу, раз поширили тілесні тортури на людську мисль та витвори Муз. Отож Лабієн не міг змиритися з такою втратою і не пережив своїх, таких дорогих йому творінь: він звелів замкнути його живцем у гробівці предків, і там знайшов як свою смерть, так і свою могилу. Важко навести приклад палкішої батьківської любові, ніж ця. Касій Север[117], блискучий промовець і Лабієнів друг, побачивши, як палають книги, вигукнув, що вирок поширюється і на нього, що його теж треба спалити живцем: адже він носить у пам'яті те, що містили в собі ці книги.

Така сама пригода заскочила і Кремуція Корда[118], оскарженого в тім, що він у своїх книгах хвалив Брута й Касія. Підлий, плазовитий і нікчемний сенат, гідний гіршого пана, ніж Тиберій, засудив його писання на палення. Автор поклав собі загинути вкупі з ними й уголодив себе.

Добрий Лукан[119], засуджений лайдаком Нероном, звелів своєму лікареві відкрити йому жили, аби швидше вмерти. В останні хвилини життя, коли кров уже витекла майже вся і холод огорнув тіло і підступав до серця, він заходився декламувати уривок з поеми про фарсальську битву; так він і відійшов з власними віршами на устах. Хіба то не батьківське прощання зі своїм виплодом, схожим на прощання і поцілунок, яким ми обмінюємося з дітьми перед кончиною? Хіба то не об'яв природної прихильності, яка у смертну годину воскрешає в пам'яті найдорожчі нам у житті речі?

Епікур, замордований, за його висловом, страшливими кольками, умираючи, за єдину втіху мав те, що по ньому зостається його вчення. Невже ми гадаємо, ніби стілько само радощів справила б купа вродливих і добре вихованих дітей (якби вони в нього були), скільки він їх мав від іншого свого плоду — чудового писемного доробку? І, навпаки, якби від його вибору залежало, що по собі зоставити — бридку й недолугу дитину чи дурну й нездарну книжку, невже він не волів би за краще вибрати (і не тільки він, а й усяка людина такого розбору), радше перше, ніж друге? Якби, скажімо, блаженному Августину запропонували поховати або свої твори, що мають таку вагу для нашої релігії, або ж своїх дітей, коли б він їх мав, то чи не була б безбожністю відмова зробити друге?

Особисто я не певний, чи не волів би набагато дужче мати досконале під усіма оглядами дитя від спілки з Музами, ніж від спілки зі своєю жоною.

Усе, чим я його обдаровую, байдуже, яке воно, я обдаровую щиро і безповоротно, як обдаровую дітей во плоті. Та дещиця добра, яким я його наділив, мені вже не належить; писане дитя може знати багато такого, чого я вже не знаю, і мати в собі від мене те, що сам я вже втратив і що при потребі мусив би, подібно до когось зовсім чужого, позичати у нього. Якщо я тямковитіший за нього, то воно багатше, ніж я.

Небагато знайдеться шанувальників поезії, які не воліли б за краще бути отцями Енеїди, ніж отцями найгожішого хлопця у Римі, і які з утратою сина не примирилися б легше, ніж з утратою Енеїди. Бо, за Аристотелем, з усіх майстрів найбільше закохані у свої витвори, безумовно, поети. Важко повірити, щоб Епамінонд, хвалячись, що по собі залишає потомство всього-но з двох дочок, але таких, що колись уславлять свойого батька (цими дочками були дві його блискучі звитяги над лакедемонянами), залюбки погодився обміняти їх на найвродливіших у Греції дівчат; як важко уявити собі, аби Олександер Македонський чи Цезар погодилися коли-небудь зректися своєї величі непереможних войовників задля того, щоб мати синів і спадкоємців, хоча б і найбездоганніших, хоча б і найдосконаліших. Ба, я навіть дуже сумніваюся, щоб Фідій[120] чи якийсь інший різьбар зичив такої міцності й такого віку своїм дітям, як своїй прегарній статуї, майстерно, за всіма правилами мистецтва вирізьбленій по довгій і ретельній праці. Спорідненість мистця зі своїм витвором часами нагадує спорзну і несамовиту жагу, яка іноді спалахує у батьків до своїх дочок або ж у матерів до синів, про що свідчить те, що оповідають про Пігмаліона, який, створивши статую жінки незвичайної вроди, так шалено закохався у свою скульптуру, що, потураючи його шалові, боги оживили її для нього.

Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,

Вже подається під пальцями.

Овідій, Метаморфози, X, 283

Пер. Андрія Содомори

Розділ X

Про книжки

Поза всяким сумнівом, що мені нерідко доводиться говорити про речі, що їх куди краще і поправніше викладали знавці цих питань. Отож пропоновані нотатки лишень проба моїх природних, а не набутих здібностей; і той, хто піймає мене на невігластві, нітрохи мене тим не образить, бо своїх слів я не обстоюю навіть перед собою, не те що перед кимось іншим, і самовдоволення мені чуже. Хто шукає знань, хай ловить їх там, де вони є: я найменше вбачаю своє покликання в тому, щоб їх давати. Те, що я викладаю тут, усього лиш мої фантазії, з їхньою допомогою я намагаюся дати уявлення не про речі, а про самого себе; самі ці речі я, можливо, колись пізнаю чи, може, знав їх раніше, коли долі десь