Проби - Мішель Монтень
Якщо інші мене ошукують, то я принаймні не ошукую сам себе, гадаючи, ніби потрапив був уникнути ошуканства. Не сушу собі голови й над тим, як того доскочити. Я рятуюся від такої зради тим, що поринаю в себе; я намагаюся боронитися від шельм не тривожною і хапливою пильністю, а радше байдужістю і відстороненістю. Коли я чую про чиюсь пригоду, я не збиткуюся з когось, а одразу звертаю погляд на себе, аби подивитись, як стоїть справа зі мною. Все, що стосується його, обходить і мене. Його пригода — для мене пересторога, вона підказує, на що слід звертати пильнішу увагу. Щодня і щогодини ми говоримо про іншого те, що радше могли б сказати про себе, якби уміли зосереджуватися на собі так само, як на брудній білизні інших.
Чимало авторів шкодять справі, яку обстоюють, необачно нападаючи на своїх супротивників і кидаючи їм докори, які можна повернути проти них самих.
Блаженної пам'яті маршал де Монлюк[112], утративши сина, хороброго і багатонадійного лицаря, полеглого на острові Мадері, часто, охоплений гризотою, бідкався, як йому прикро і як йому болить, що він ніколи не спілкувався зі своїм сином; що, начепивши поважну й неприступну маску батьківства, позбавив себе втіхи пізнати гаразд свого доброго сина, освідчитися йому у своїй великій любові і повідати, як високо він цінував його цноту. «Натомість бідолашний хлопчина, — розповідав мені Монлюк, — завше бачив перед собою лише моє хмуре чоло та зневажливі міни і так і загинув з певністю, що я не вмів ані кохати його, ані належно цінувати. Для кого я беріг освідчення в тій щирій приязні, яку я чув до нього в душі? Хіба не він мав би відчути всю люботу мого почуття і виявити вдячність за нього? Згнітивши серце, я ґвалтував себе і так і не зірвав безглуздої личини; через це я не мав розкоші балакати з ним, тішитися його прихильністю, яку йому щоразу доводилося студити, зустрічаючи з мого боку лише суворість і деспотичне ставлення». Я вважаю, що його жалі були вагомі й слушні, бо знаю з досвіду, що коли відходять друзі, то нема ліпшої втіхи, ніж свідомість, що ми нічого не забули їм сказати і щирували з ними по-братерському.
Щодо мене, то я по змозі відвертий зі своїми близькими, не приховую від них ані своєї волі, ані думок про них, як, зрештою, поводжуся з усіма. Я поспішаю виявити і показати своє ставлення, не хочу бодай у чомусь виставляти себе в непривабливому світлі.
У наших давніх галлів, мовляв за Цезарем, поруч із багатьма іншими звичаями був ще й такий: діти не сміли потикатися батькам на очі та з'являтися на люди в їхньому товаристві, поки не починали носити зброї; їхня з'ява у повному риштунку мала означати, що пора вже батькам допускати їх до свого кола, пора зближатися з ними.
У наш час я був свідком іншої батьківської несправедливості! Не задовольняючись тим, що протягом усього свого довгого життя позбавляли синів частини маєтку, належного їм природним правом, деякі батьки ще й у своїй духівниці відписували жінкам усю владу над своїми статками та право розпоряджатися ними по своїй уподобі. Один мій знайомий пан із числа найперших достойників корони мав по смерті матері успадкувати понад п'ятдесят тисяч талярів ренти, а вмер у клопотах і весь у боргах у віці понад п'ятдесят років, тоді як його матка, що з неї вже сипалося порохно, користала з усього багатства, бо так повелів його батько, що дожив до вісімдесяти років. Далебі, якесь безглуздя!
А який резон тому, хто й сам купається в розкошах, шукати жінки з великим посагом. Чужі гроші завжди приносять у дім велику руїну. Мої предки зазвичай пам'ятали про це, і гірше їм від того не було, як і мені. Але знов ті, хто відраджує нам брати багатих наречених з остраху, що вони не виказуватимуть належної покори та вдячності, помиляються: вони спонукають до відмови від істотної користі через сумнівне припущення. Жінці своєумці нічого не варто передумати. Найбільше жінки любуються в тім, у чому найменше слушності. Безправ'я надить їх; так само як добру невісту гріє честь власних гарних учинків; чим вони багатші, тим поштивіші, а чим гарніші, тим схильніші до чистоти.
Слушно передавати управство ділами матері, поки діти ще неповнолітні; але зле виховав своїх синів батько, якщо він не може сподіватися, що, дійшовши літ, вони не зуміють справуватися краще й уміліше, аніж його малжонка, з уваги на звичайну неміч її статі. Проте було б, звісно, ще протиприродніше робити матір залежною від доброї волі дітей. Треба залишити їй подостатком коштів, аби вона могла жити як належить людині її стану, звичок та віку, оскільки їй важче зносити убозтво та нестатки, ніж чоловікові: тож хай їх терплять краще діти, ніж матір.
Взагалі найрозумніший поділ майна перед кончиною — це, як на мене, поділ, узвичаєний місцевими законами. Закони подумали про все краще за нас; а як іноді в чомусь і схиблять, це ліпше, ніж схибили б ми самі, пускаючись напропале. Наші статки не зовсім наші, оскільки за цивільними приписами, укладеними без нашої участі, вони призначені нашим спадкоємцям. І хоча ми маємо якусь волю поза межами правоустанов, я вважаю, що мають бути поважні й вельми переконливі причини, щоб відібрати в когось те, що призначив йому льос і на сторожі чого стоїть повсюдний закон. Інакше це буде надуживання згаданою волею всупереч розуму і на догоду нашим благим і легковажним забаганкам. Доля була до мене ласкава, позбавивши мене приводів, що могли б мене спокусити піти на ламання права. Я знаю чимало людей, довго й ревно служити яким чи виказувати доброзичливість до яких — марна трата часу: одне криво витлумачене слово перекреслює десятирічні заслуги. Щасливий той, хто запобіжить ласки на мент соборування! Останні вчинки затьмарюють решту: справу вирішують не найліпші й найчастіші послуги, а найсвіжіші й найтривкіші в пам'яті. Духівниці в руках таких людей виконують роль батога та медяника: ними винагороджують чи карають за кожен чин зацікавлених осіб. Духівниця — річ надто поважна і багата на надто серйозні наслідки, аби нею так крутити, щохвилі її міняючи; ось чому люди тямковиті складають її раз і на все,
