Проби - Мішель Монтень
Сам я оженився у тридцять три роки і підтримую Аристотелеву думку, що одружуватися треба у тридцять п'ять. Платон не допускає, щоб чоловік брав шлюб до тридцяти, проте цілком слушно збиткується з тих, хто жениться після п'ятдесяти п'яти, вважаючи, що їхні нащадки непридатні до життя.
Талес[110] накреслив найкращі межі: коли замолоду мати умовляла його женитися, він відповідав, що ще не пора, а дійшовши літ, відмагався, що вже пізно. Ніколи не треба діяти, коли пора недопорилася чи перепорилася.
Давні галли мали за сором собі сходитися з жінкою, не дійшовши двадцяти літ, і радили чоловікам, які обрали ратне ремесло, якомога довше зберігати непорочність, бо близькість із жінками послаблює бойовий дух.
Тепер, з’єднавшись з юною жоною,
Діткам майбутнім він радіє дуже,
Розніжений чуттям отця і мужа.
Тассо, Визволений Єрусалим, X, 39
Як відомо з грецької історії, Ік Терентський, Кресон, Астил, Діопомп та інші, зберігаючи свої сили для Олімпійських ігор, палестри та інших змагань, утримувались, поки готувалися, від любощів.
Мулей-Гасан[111], туніський король, якого цезар Карло V повернув до влади, не міг вибачити батькові навіть по смерті його романтичних пригод і називав його гаремником, бабієм і діторобом.
У деяких землях Гишпанських Індій чоловікам заборонялося женитися до сорока років, зате жінкам дозволялося виходити заміж уже десятилітніми. Шляхтичеві, якому тридцять п'ять, ще не пора поступатися місцем своєму двадцятилітньому синові: це саме той зоряний для нього час, коли він подорожує або воює чи розважається при дворі свого володаря. Він потребує сам своїх прибутків; звісно, він мусить щось від себе й відривати, але знати міру, аби це не обтяжувало його самого. До такого шляхтича цілком можна прикласти відповідь, яка зазвичай не сходить з уст батьків: «Не хочу роздягатися перше, ніж ляжу спати».
Але батько, пригнічений літами та неміччю, позбавлений через свої болячки та безздоров'я змоги спілкуватися з людьми, кривдить і себе і своїх, тремтячи над своїм добром. Якщо він розсудливий, йому з доброї волі годилося б таки роздягтися перше, ніж покластися в ліжко, — не до сорочки, а лише до теплого халата, а решту добутків, які йому ні до чого, з дорогою душею пороздавати тим, кому вони в силу природного закону мають належати. Цілком слушний захід — передати їх у користування чад, якщо сама природа позбавляє його змоги втішатися життям; інакше бути неприязні та заздрощам. Найкращим учинком цезаря Карла V було його вміння — за прикладом деяких старожитніх мужів до пари йому — визнати, що розум велить нам роздягтися, якщо наші шати обтяжують нас і заважають нам, і що слід лягти, якщо ноги вже нам мліють. Він зрікся своїх посілостей, почестей та потуги на синову користь, відчувши, що йому самому вже не з руки провадити справи з колишньою твердістю й завзяттям.
Випряжи вчасно коня, що старіє, бо хай лиш спіткнеться —
Тут же його й засміють, коли важко ловитиме віддих.
Горацій, Послання, І, 1, 8
Пер. Андрія Содомори
Це невміння вчасно зупинитися й відчути крайню зміну, якої вік із конечності доконує у душі та тілі (як на мене, однаковою мірою, якщо душа не терпить ще дужче, ніж тіло), нівечить славу багатьох великих людей. На своєму віку я бачив і знав особисто чимало видатних людей, і деякі з них перед моїми очима дивовижним чином підупадали у своїй колишній мудрості, якою славилися замолоду. Не байдужий до їхньої честі, я волів би, щоб вони жили собі любісінько в домовому затишку, звільнені від державних і військових посад, які були вже не на їхні зуби. Я колись учащав у гості до одного шляхтича-вдівця, сухогриба, але ще бодренного. Він мав купу дочок на порі і сина, якому настав час виходити у світі: це змушувало до всіляких видатків та влаштування прийнять. Господареві це було не до шмиги — не тільки через зайві трати, а ще й тому, що з огляду на свої літа обрав собі триб життя дуже відмінний від нашого. Одного дня, сміленько, як зазвичай, я нараяв йому звільнити для нас місце і віддати синові головну садибу (тільки вона була належно впорядкована й обладнана), а самому перебратися до сусідньої маєтності, де ніхто не колошкатиме його спокою, бо інакше, враховуючи ситуацію з дітьми, йому не уникнути нашої докучливої присутності. Він послухався і відтоді не мав клопоту.
Та це не означає, що не можна забрати назад прав, переданих дітям. Я готовий відступити їм (я, хто небавом сам опиниться у шкурі діда) право на користування домом і маєтками, але під умовою, що відкличу його, якщо вони дадуть до цього привід. Я готовий дозволити їм користуватися всіма моїми статками, як це стане для мене обтяжливим; одначе загальне порядкування ними я зоставив би за собою тією мірою, яка була б для мене бажана. Я завше вважав, що для підтоптаного батька має бути великою втіхою самому прилучати дітей до справування і мати змогу, поки живий, вберігати їх від помилок, вділяти їм, виходячи з власного досвіду, порад і пересторог, самому передавати честь і лад свого дому до рук спадкоємців і завдяки тому всьому бути певним, що в майбутньому вони його не підведуть. Ось чому я не хотів би цуратися їхнього товариства, а, навпаки, прагнув би бути біля них і тішитися, наскільки дозволить мій вік, їхніми радощами та веселощами. Навіть не живучи серед них (а так воно, певно, й було — інакше я зводив би на пшик їхні втіхи і товариство докуками свого віку та своїх хвороб, а ще я мусив би ламати правила та звички свого нового життя), я принаймні намагався б жити поблизу них, ув окремому крилі, не найпараднішому, але
