Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
Від гуркоту гармат здригнулися стіни корсунських будинків.
Зненацька чийся пронизливий голос заверещав просто під будинком:
— Рятуйтеся! Хмеля вбито! Кричевського вбито! Тугай-бея вбито!
На майдані настав справжній кінець світу.
Люди, втративши глузд, кидалися у вогонь. Намісник упав на коліна і підніс руки до неба.
— Боже всемогутній! Боже великий і справедливий, хвала тобі на небесах!
Захар, ускочивши з присінка до кімнати, перебив його молитву.
— Ось послухай-но, дитино! — закричав він, засапавшись. — Вийди й пообіцяй миргородцям прощення, бо вони хочуть іти, а як підуть, сюди чернь увірветься.
Скшетуський вийшов на ґанок. Миргородці стурбовано ходили туди-сюди перед будинком, виказуючи очевидне бажання залишити пост і дременути путівцем, що вів на Черкаси. Страх пойняв усе місто. Раз-по-раз нові загони розбитих військ, ніби на крилах, прилітали з боку Крутої Балки. Втікали у найбільшому замішанні селяни, татари, городові козаки й запорожці. Однак головні сили Хмельницького, напевно, ще чинили спротив, битва, напевно, ще не була остаточно вирішена, бо гармати гуркотіли з подвоєною силою.
Скшетуський звернувся до миргородців.
— За те, що вірно стерегли мою особу, — сказав він велично, — вам не треба рятуватися втечею, я обіцяю вам заступництво і прощення у гетьмана.
Миргородці усі як один поскидали шапки, а він узявся в боки і гордо дивився на них і на майдан, що дедалі порожнів. Яка переміна долі! Ось пан Скшетуський, недавній полонений, котрого возили за козацьким табором, стоїть зараз перед зухвалим козацтвом паном серед підданих, шляхтичем серед холопів, панцирним гусаром серед табірних роззяв. Він, полонений, обіцяє прощення, і перед ним скидають шапки, а покірні голоси волають тим понурим, протяжним, притаманним страхові й смиренню тоном:
— Помилуйте, пане!
— Як сказав, так воно й буде! — відповів намісник.
Він і справді був упевнений в успіху свого клопотання у гетьмана, якому був знайомий, бо не раз возив до нього листи від князя Ієремії і зумів завоювати його прихильність. Тому й стоїть він, узявшись у боки, і обличчя його, освітлене відблисками пожежі, ясніє від радості. «От і скінчилася війна! От і розбилася хвиля об пороги! — думав він. — Пан Чарнецький мав слушність: невичерпні сили Речі Посполитої, непохитна її могуть».
А поки він так думав, гордість переповнювала його груди, не дріб’язкова гордість щодо очікуваної насолоди помстою, щодо приниження ворога чи свободи, яка от-от мала настати, і не від того гордість, що перед ним зараз скидають шапки, ні, він почував себе гордим від того, що був сином тієї Речі Посполитої, звитяжної, надмогутньої, об ворота якої усяка злість, усякі посягання, усі удари розбиваються, як сили пекельні об ворота небесні. Він почував себе гордим як шляхтич-патріот, підбадьорений у відчаї і не обманутий у вірі. Помсти він уже не прагнув. «Розбила як королева, простить як мати», — думав він.
Тим часом гарматні постріли перетворилися на безперервний гуркіт.
Кінські копита знову зацокали на спорожнілих вулицях. На майдан, наче грім із неба, влетів на неосідланому коні козак без шапки, в одній сорочці, із розсіченим мечем обличчям, заюшеним кров’ю. Влетів, осадив коня, розкинув хрестом руки і, хапаючи відкритим ротом повітря, заходився кричати:
— Хмель б’є ляхів! Побиті ясновельможні пани, гетьмани і полковники, лицарі й кавалери!
Сказавши це, він захитався і впав на землю. Миргородці скочили йому на допомогу.
Жар і блідість мінялися на обличчі пана Скшетуського.
— Що він каже? — гарячково звернувся він до Захара. — Що сталося? Не може цього бути. Богом живим присягаюся! Не може цього бути!
Тиша. Тільки полум’я сичить на протилежному боці майдану, з тріском злітають угору снопи іскор, а часом і дотліла будівля падає з гулом.
Та ось і нові якісь гінці летять.
— Побиті ляхи! Побиті!
За ними вступає татарський загін — спроквола, бо оточує піших, либонь, полонених.
Пан Скшетуський очам не вірить. Він чітко розпізнає на полонених мундири гетьманських гусарів, тому сплескує руками і якимось дивним, не своїм голосом уперто повторює:
— Не може бути! Не може бути!
Гул гармат іще чути. Битви не закінчено. Однак усіма не спаленими вулицями підходять юрби запорожців і татар. Обличчя в них чорні, груди важко дихають, але повертаються вони ніби натхненні, пісень співають!
Так повертаються вояки тільки після перемоги.
Намісник поблід як мрець.
— Не може бути, — повторював він дедалі хрипкіше. — Не може бути… Річ Посполита…
Нове видовище привертає його увагу.
З’являються семени Кричевського із цілими оберемками стягів. Вони виїжджають на середину майдану і кидають їх на землю.
На жаль, стяги польські.
Гарматний гул ущухає, здалеку чути гуркіт возів. Вони наближаються. Попереду їде висока козацька підвода, за нею вервечка інших, оточених козаками пашківського куреня у жовтих шапках. Вони проїздять повз будинок, який охороняють миргородці. Пан Скшетуський, приклавши до чола руку, бо його сліпить блиск пожежі, вдивляється у постаті полонених, що сидять на першому возі.
Зненацька він сахається назад і махає руками, наче людина, поцілена стрілою у груди, а з вуст у нього виривається страшний, надлюдський крик:
— Єзус-Мар’я! Це гетьмани!
І падає на руки Захара. Очі йому застилає полуда, а обличчя напружується і застигає, як у небіжчика.
На кілька хвилин пізніше троє вершників на чолі незліченних полків в’їжджали на корсунський базарний майдан. Середній, убраний у червоне, сидів на білому коні і, підпершись позолоченою булавою, дивився гордо, мов король.
Це був Хмельницький. Обабіч нього їхали Тугай-бей і Кричевський.
Річ Посполита лежала в поросі й крові біля ніг козака.
РОЗДІЛ XVI
инуло кілька днів. Людям здавалося, що небеса зненацька впали на Річ Посполиту. Жовті Води, Корсунь, розгром коронних військ, які досі завжди перемагали в битвах із козаками, взяття у полон гетьманів, страшна пожежа, що охопила всю Україну, різанина, нечувані від початку світу звірства — усе це сталося так раптово, що люди майже повірити не хотіли, щоб стільки бід відразу могло випасти на долю однієї країни. Багато хто й не вірив, дехто заціпенів від жаху, дехто з’їхав із глузду, дехто пророкував пришестя антихриста і близькість страшного суду. Урвалися всі суспільні зв’язки, усі стосунки, як людські, так і родові. Припинилася усяка влада, зникли відмінності між людьми. Пекло спустило з ланцюгів усі злочини і пустило їх гуляти по світу; вбивство, грабіж, віроломство, озвіріння, насильство, розбій і безумство заступили працю, чесність, віру й сумління. Здавалося, що віднині людство уже не добром, а тільки злом жити стане, що зовсім змінилися серця й уми, що вважають тепер святим те, що колись було ганебним, а ганебним те, що колись було святим.