Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

– Як смішно! Це була твоя бабуся?

– У мене не було ніяких бабусь. А це була дуже дивна стара. Вона жила з дев’ятнадцятьма кішками в маленькому напіврозваленому будиночку. Її вважали чаклункою, але вона не була нею, хоч і дуже страшно виглядала. До мене вона була дуже добра й дозволяла грітися біля її вогника, коли в притулку зі мною поводилися дуже жорстоко.

– А що, ти жив у притулку для бідних?

– Недовго. Ну досить, я б не хотів говорити про це, – відрізав Ден і замовк.

– Розкажи, будь ласка, про кішок, – попросив Демі, шкодуючи, що поставив таке нетактовне запитання.

– Про них нема чого розповідати. У старенької було їх дуже багато, й на ніч вона садила їх у бочку. А я іноді їх випускав, і вони розбігалися по всьому будинку. Тоді стара їх ловила й знову садила в бочку, причому злилася й сварилася, як фурія.

– Вона любила їх? – розсміявшись, запитав Демі.

– Гадаю, так. Бідна стара! Вона підбирала всіх бродячих і хворих кішок в місті. І всякий, кому потрібна була кішка, йшов до тітки Веббер. Вона дозволяла вибирати будь-яку й брала за них по дев’ять пенсів. І так раділа, коли її кішки потрапляли в хороші руки!

– Мені хотілося б побачити цю тітку Веббер. Чи можна буде зайти до неї, якщо я потраплю в ті місця?

– Вона померла. Всі, кого я знав, померли, – уривчасто промовив Ден.

– Мені дуже шкода, – сказав Демі й хвилину сидів мовчки, роздумуючи, яку тему для розмови обрати, щоб не зачепити якусь болючу струну в Дена. Йому здавалося незручним продовжувати розмову про померлу стареньку, але кішки так цікавили його, що він не витримав і запитав:

– А вона лікувала хворих кішок?

– Так, іноді. У однієї кішки була зламана нога. Тітка Веббер прив’язала цю ногу до палички, й вона зрослася. В іншої кішки були якісь напади, від яких вона її вилікувала. Деякі кішки вмирали, й вона їх ховала. А якщо вони не могли одужати й мучилися, вона сама вбивала їх так, щоб вони не відчували болю.

– Як же? – зі страхом запитав Демі.

– Одна добра леді, що теж дуже любила кішок, навчила її цього. Тітка Веббер мочила губку в ефірі, клала її в чобіт, а потім засовувала в нього кішку головою вниз. Та в одну мить засинала, і стара топила її перш, ніж вона прокидалася.

– Я радий, що кішки не відчували болю. Розповім про це Дейзі. Скільки цікавого ти бачив у своєму житті, правда? – сказав Демі, роздумуючи про те, яким великим повинен бути досвід хлопчика, який стільки разів тікав і жив один, сам по собі, у великому місті.

– Іноді я думаю, що краще б я не бачив і не знав всього цього.

– Чому ж? Хіба тобі неприємно згадувати?

– Про деякі речі – до чорта неприємно. Ні, я не те хотів сказати, – зніяковіло пробурмотів Ден і закрив рот: заборонене слово ненавмисно зірвалося в нього з язика, попри те, що він намагався стримуватися, особливо при Демі.

– Нічого, вважай, що я не чув, – заспокоїв його хлопчик, – я впевнений, що наступного разу ти так не скажеш.

– Так, якщо зможу. Я намагаюся відвикнути, але мені ніяк не вдається, – з досадою сказав Ден.

– Ні, вдається. Тепер ти не говориш і половини тих бридких слів, які казав раніше. І тітка Джо дуже задоволена. Вона каже, що від цієї звички дуже важко відвикнути.

– Вона так говорила? – запитав Ден, і обличчя його відразу просвітліло. – Але ж… хто це там йде?

Виглянувши зі свого гніздечка, хлопчики побачили пані Джо, яка повільно йшла, на ходу читаючи книжку. Тедді шкутильгав за нею, тягнучи перевернутий догори візок.

– Почекаємо, поки вони нас побачать, – шепнув Демі, й обидва хлопці причаїлися. Пані Джо так занурилась у читання, що ступила б у струмок, якби Тедді не зупинив її:

– Мамочко, я хочу вудити!

Пані Джо підняла очі від цікавої книжки, яку їй уже цілий тиждень не вдавалося прочитати, й озирнулася в пошуках підхожої для вудки гілки. Але вона сама впала до її ніг. Джо глянула вгору й побачила хлопчиків, що сміялися в гніздечку.

– Нагору! Нагору! – закричав Тедді, розмахуючи руками, ніби збирався злетіти.

– Залазь, а я піду – мені потрібно поговорити з Дейзі, – сказав Демі й відправився розповідати сестрі захопливу історію про дев’ятнадцять кішках, бочку та чоботи.

Тедді незабаром опинився нагорі.

– Чи не бажаєте й ви? – сміючись, запитав Ден пані Джо. – Місця ще багато. Я подам вам руку.

Пані Джо озирнулася: ніде нікого не було видно.

– Добре, я вилізу, якщо ти не патякатимеш про це, – усміхнувшись, сказала вона й за мить вже сиділа поруч з хлопцями.

– Я не підіймалася на дерева відтоді, як вийшла заміж, а раніше дуже любила, – пані Джо озирнулася, дуже задоволена тінистим укриттям.

– Ви почитайте, а я бавитимусь з Тедді, – запропонував Ден, беручись майструвати вудку для малюка.

– Ні, мені щось вже не хочеться читати. Про що ви говорили з Демі? – запитала пані Джо.

– Ми розбирали листя, а я розповідав йому те, що про них знаю, – сказав Ден, насаджуючи велику синю муху на гачок, зроблений зі шпильки. – Ну, хлопче, можеш вудити.

Тедді нагнувся – всі його думки були зайняті рибою, яка, як він був упевнений, неодмінно клюне. Ден тримав малюка за сорочку, щоб він не впав у струмок.

– Тішуся, що ти розповідаєш Демі про листя та інші подібні речі, – сказала пані Джо, – саме це йому й треба. Було б добре, якби ти частіше говорив із ним і брав його з собою гуляти.

– Я з радістю брав би його, він такий славний, але…

– Але що?

– Але не думаю, що ви довірили б його мені.

– Чому ж?

– Демі дуже хороший і добрий хлопчик, а я такий поганий, що ви, напевно, хочете тримати його якомога далі від мене.

– Ні, неправда. І я можу цілком довірити тобі Демі, бо ти щиро намагаєшся виправитися й стаєш кращим з кожним тижнем.

– Справді? – зрадів Ден.

– Звичайно. Хіба ти сам не відчуваєш цього?

– Можливо, але я точно не знаю.

– А я знаю. І тепер охоче довірю тобі не тільки Демі, але й власного хлопчика, бо ти можеш багато чого їх навчити, причому набагато краще, ніж будь-хто інший.

– Невже? – з подивом запитав Ден.

– Демі потрібно якраз те,