Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

П’яльці, накриті де-не-де аркушами білого прометаного нитками паперу, видавалися при світлі, що проникало крізь штори, білим лебедем на зеленаво-синіх хвилях килиму, лебедем Леди. Ніжки п’ялець охоплювали сестрині ноги, і білий лебідь упирався в її запалий живіт, живіт жінки, яка не піклувалася про своє тіло, вважаючи його знаряддям диявола.

Примусити Флювію замовкнути було нелегко. Та цього разу Грела заткне їй рота, вона їй покаже. Отак прокричати в неї під самим вухом: «Клерикалів засміємо… й солдафонів… Ха-ха-ха!..»

«Слово «Диявол» треба завжди писати з великої літери; з маленької його пишуть ті, хто в нього не вірить. Диявол існує, адже це він запліднює наш мозок гріховними помислами, — так пояснював падре Луканор у своїх проповідях, що їх читав для дівчат із шляхетних родин під час великого посту. — І хоча ви не знаєте, що таке бути заплідненими, вагітними, а тим паче цього не знаю я (оте своє «я» він вимовляв медовим, ангельським голосом), однак якби замість рентгенівського проміння та просвітити наші черепи промінням райським, що проникає всюди (від бога нічого не приховаєш, і дух святий — це найперший шпигун небесний), то в нашому мозку було б виявлено огидні зародки найниціших думок. Цвітна капуста в овочевій крамниці може прибрати в наших очах жахливого плотського образу… Ви про це менше думайте… Я теж намагаюсь про таке не думати… А що ж казати про голу поганську статую, яку-небудь гріховну картину або, що найгірше, про оту фотографію в русі, так званий кінематограф…»

Постукали в двері з вулиці. Якийсь жебрак. Їх тут аж кишіло. Служниця повинна була наділяти кожного з них мідяком, що їх вона діставала з кишень штанів святого Антонія, хоча Грела засуджувала цей забобон. Як можна в наш вік, вік просвітництва, вдаватися, в надії вийти заміж, до такого безглуздого ворожіння?

Штани святого Антонія?

Атож. Звучить ніби якась легенда. Найобідранішого, найнещаснішого і найжалюгіднішого з жебраків, що вчащали до дверей їхнього дому, запитували, чи не хоче він обміняти свої штани на інші, пропонуючи йому більш-менш придатні до вжитку, а часом і нові, щойно куплені.

Пропозиція була проста й вигідна, проте старці приймали її не завжди, і деякі підозріливі пускалися навтіки у своїх драних штанях, побоюючись устряти в якусь халепу.

Коли ж пропозицію приймали, коли якийсь жебрак давав свою згоду, його просили пройти перевдягнутись у внутрішнє патіо, де було звалище старих скринь, валіз, випотрошених матраців та всякого непотребу, і десь там покинути або повісити свої старі штани.

В усіх домах із дочками на порі штани святого Антонія вважалися своєрідним магнітом, — недаремно штани і формою скидаються на магніт, — що мав притягувати достойних претендентів на руки сеньйорит.

Коли жебрак ішов геть у своїх нових чи поношених, але ще пристойних штанях, чекали ночі. Ніхто не смів заходити в патіо-звалище, доки вісім разів не видзвонить своїм іржавим язиком дзвін на соборі Душ, де колись служив розбещений паламар, що дотримувався такої філософії: «Душа — жіночого роду, тож коли чоловік помирає, то неодмінно перетворюється на жінку, хоч який він був за життя самець». Отож по восьмій, після особливого звертання до Самотньої Душі, — звичайно до душі якоїсь старої діви, яка й потойбіч зоставалася самотньою, — проказували, схрестивши руки й перебираючи чотки, літанію всім святим. Відтак зверталися з проханням особисто до святого Антонія Падуанського, уклякнувши перед його вівтарем, рясно втиканим запаленими свічками, з яких капав віск, — і що дужче він капав, то слізніше було прохання. Потому втаємничені особи, господарі дому й найстарші служниці, ішли на звалище й забирали звідти штани, які з тієї хвилини діставали назву штанів святого Антонія.

Багату здобич вішали за одними з дверей, холоші, кишені та все інше щедро кропили трояндовою водою і креоліном, щоб трохи забити сморід. А смерділи штани помийницею, брудом, сечею, недоїдками, що позашивалися по кишенях, пліснявою, риб’ячими та курячими кістками, тельбухами, недокурками і ще хтозна якою гидотою. Наприкінці кишені напихали монетами, призначеними для жебраків, що приходять просити милостиню по вівторках.

І отам, за дверима, штани святого Антонія мали висіти доти, доки дочки на порі повиходять заміж…

Тимчасом як сестри гиркалися, — одна, геть знавіснівши, кричала, щоб Флювія замовкла, а та відповідала, що ні, не замовкне, бо інакше може забути мотив «Чалани», — Ана Хулія зачинилась у себе в кімнаті. За картиною «Серце Ісуса» в неї були сховані дамські сигарети й коробка сірників.

Закурити… Закурити… «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю…» Не відходити від телефону: може, подзвонить Рікардо. Запаливши сигарету, відчула якусь приємну задуху, пальці на руках тремтіли. Затяглася на повні груди. «Пішла в поле, запалила солому, а дим принесла з собою додому», — проказала, випускаючи дим ротом і ніздрями. «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю, і поки отак курю, життя свого не гублю: дивлюсь на дим і ніби засинаю…» Підійшла до дзеркала, — «курити — це ж утіха», — і, оголивши груди, довго дивилася на себе, ніби побачила самого диявола. Вона була схожа на одну з жінок, зображених на сигаретних коробках у дядька Рамона, гарних, виряджених, як туркині, з двома голими служницями…

Втекла від дзеркала, нараз усвідомивши, що її мучить. Щойно вона проявила, наче фотографію, спогади про те, як пропонувала Рікардо свої груди.

Ана Хулія вибігла з кімнати. Вперше вийшла в коридор із сигаретою в роті. Яка необачність! Кинула її в унітаз, потягла за ланцюжок, — боже збав, щоб хтось побачив недокурок із кільцем губної помади, — і побігла на кухню.

— Якщо дівчинка прийшла снідати, то сніданку немає, — прощебетала кухарка. — Через отих гемонських студентів не було базару, не було зелені, не було ніде анічогісінько.

— Байдуже, Даміано. Не кляніть так гемонських студентів: ми ще не голодні. Та й мама досі не прийшла. Я хіба що з’їла б тільки коржик із сиром.

— Ой ви ж моє дитятко-вередятко. Ось вам і коржик. Щоправда, не зовсім добрий, бо борошно грубого помелу, та й сир якийсь не такий. То як, смакує?

— Еге ж, саме такого мені й хотілося — хрумкого й солоденького.

Кухарка, стара служниця, що знала свою панночку з дня її народження, нараз окинула схвальним і лагідним поглядом груди дівчини.

Ана Хулія спокійно витримала кухарчин погляд, такий не схожий на хтиві погляди чоловіків на вулиці, котрі могли сказати, як, приміром, сказав один із них: «Оце так льодорізи», або оцінити її перса як товар (я