Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
— Еге ж, ми їм… — ледь повертав язиком Сатир, п’яніший від усіх, п’яні сльози так і котилися з його очей, ніби в нього помер хтось із рідні… авжеж помер… витвір його рук… опудало… чудовий дон Рамон Монтемайор-і-Гуаль…
— Там був один твій колега…
— По медицині чи по чарці? — запитав, схлипнувши, Сатир.
— По одному й другому. Шукав свого сина, якого переїхав ваговоз. Приєднався до колони демонстрантів і шукав його там. Обійняв мене, обслинив, обмив мені слізьми обличчя і сказав: «Як побачите мого синочка, то перекажіть йому, що я чекаю на нього в клубі».
Коли Толомео говорив, здавалося, що його обличчя стає якимсь лукавим.
— І… що… далі? Іще п… по «байстрюкові»?
— Ні, Сатире, треба йти демонтувати вози.
— Демонтувати вози? Нехай їх демонтує той сучий син, що вкрав у мене опудало.
— Який-бо ти невихований.
— І не тільки невихований. Я ще й злочинець… щоб ви знали… убивця… і навіть більше, ніж убивця…
Запала мовчанка. Вбивати того, хто вкрав у нього опудало, Сатир, звичайно, не збирався. Дзижчали мухи, нахабні, настирливі. У повітрі висів сигаретний дим. Не стихали розмови інших покитутців, адже кожен, хто входив сюди, щоб смикнути чарку «байстрюка», ставав «покитутцем».
— Творити — це чудово, — виголосив Сатир, відсьорбуючи «байстрюка», якого йому щойно принесли разом із кружальцями ковбаси з зеленню, сирої нафаршированої цибулини й перцю. — Чу-до-во.
— Творити чи хильнути чарочку? <
— І те й те, Толомео, і те й те… Для того бог і створив світ і не демонтує його, адже демонтувати те, що зробив, — це принизити себе, а бог не може себе принижувати. Ваше здоров’я, — мовив він і вихилив чарку. — Нехай демонтують демонтажники… — Його п’яному язикові коштувало великих зусиль вимовити останнє слово. — Нехай демонтують ті, що крадуть опудала, ті, що цуплять шедеври, і я знаю, для кого це я кажу… кажу замість того, щоб плюнути…
— Зоставайся з миром, — проголосив Толомео, — а я піду на хвилинку.
Коли вони залишились удвох, Різник сказав:
— Послухай, Сатире, кинь ти говорити натяками про це опудало. Чому не скажеш прямо, кого запідозрюєш?
— Натяками та прямо, — відказав той, булькаючи слиною. — Чи ти, може, хочеш, щоб я висловився ще ясніше?
— Іди ти знаєш куди…
— Піду, але спершу поверни мені мою ляльку, мого манекена, мій шедевр. Мені байдуже, що він не проїхав на возі. Тепер уже байдуже. Мені важливо знати, чи його не знищено, чи він, — тут Сатир мало не сказав «живий», — у тебе вдома, чи ти його зберіг…
— Адже ключі були в мене, — оборонявся Тантаніс, — то хіба б я не міг його вкрасти раніше…
— Міг, але зачекав, поки він опиниться на возі, ти й твої друзяки…
— Слухай, Сатире, — мовив Толомео, котрий зайшов, — треба йти демонтувати вози. Ми домовилися з Окампо, що повернемо їх сьогодні.
— Нехай іде Різник і докраде те, що зосталось…
— Слухай, Сатире, — відказав Толомео, вже сердячись, — перестань звинувачувати товариша, не маючи на те доказів. Тільки тому, що ти забрав собі в голову…
— Знаєш, Толомео, з тобою я піду, а з оцим Різником — ні. Нехай спершу принесе мені дона Рамона, й тільки тоді…
Рікардо обливався потом від «байстрюка» й від докорів сумління, і в нього визрівало рішення, що коли товариш насідатиме далі, він йому скаже правду, всю правду і тільки правду. Нещасний студент права: щойно зачує слово «правда», як. йому у вухах починають бриніти словесні викрутаси присяги!
Толомео попрощався й пішов.
— Алло! Алло! Тройо? Еге ж, я пішов від них і не знаю, що там було далі, але потім хлопці розповідали мені у дворі, де демонтували вози…
— Вони теж там були?
— Ні, тоді ще не прийшли…
— Алло! Алло!
— Чорний… Алло! Алло! Тройо, ти мене слухаєш?
— Так, так, я тебе слухаю.
— Чорний розповідав, що покинув їх у «Покитуті» — вони плакали й обіймалися.
— Різник признався?
— У всьому. Сатир розчулився, обійняв його й простив.
— А ти не знаєш, він не казав, чому викрав мого дядька з воза?
— Ні, Тройо, цього я не знаю.
— І він сказав Сатирові, де сховав опудало?
— Гадаю, що так. Принаймні коли потім вони прийшли демонтувати вози, то здавалося, що це рідні брати, а не просто друзі.
Демонтаж возів і нош. Нош, на яких несли прах померлої Центральної Америки. Нош зі сліпою вітчизною, що просить милостиню біля будинку монополії «Емпреса електріка». Вітчизна: «Світла, більше світла!», а янківський трест: «Грошей, більше грошей!». Нош із гарматою й гаслом: «Нема такого відомства, яке б вистояло проти пострілу в 50 000 доларів!» Нош із дядьком Семом, зробленим із бананів. Нош із дощем поліцейських кийків — манною небесною.
Сатир і Різник змагалися працюючи. Коли один щось розбирав, то й другий щось розбирав, коли один відпорював, то й другий відпорював, коли один відв’язував, то й другий відв’язував, коли один витягав цвяхи, то й другий витягав цвяхи: вчора в роботі був один кінець молотка — той, що забиває, сьогодні другий: молоткові вушка, ті металеві вушка, що висмикують цвяхи, наче корені зубів із дерев’яних ясен. Розбираючи, курили, пили, співали («Ай, ай, яке то щастя, коли нікого щиро не кохаєш…»), обіймалися… Брате мій, брате любий, ну й меткий же ти, отак з-під носа вихопив дядька Рамона, отак з-під носа, дякую тобі від усієї душі, що ти його не знищив… Просто-таки з-під носа, але як добре, що ти признався, і я тепер не мучитимуся-здогадами. А чому ти, замість красти, та не попросив мене, щоб ми його вдвох трошки переінакшили? Маскарад, Різниче, був би маскарад: не обличчя, а самі маски, фігурні прикраси на носах кораблів, що пливуть на хвилях жовтого моря лайна… Але ж то твій шедевр, Сатире, ти б не міг його переінакшити… І чому, Різниче, я тебе не викрив, скажи, чому я тебе не викрив перед товаришами? Мабуть, тому, що я безвільний, — правда? — бо я богемник, бо я більше богемник, аніж… ет, нехай… ай, ай, яке то щастя, коли нікого щиро не кохаєш… І чому воно митцеві, отакому митцеві, як я, коли роботу зроблено, про все інше байдуже? Ота мить, коли бачиш витвір готовим, заповнює життя, і це єдині хвилини, коли відчуваєш вічність, і не тому, що ти вічний чи вічне твоє творіння, ні, брате мій, просто тобі так здається, бо коли ти завершив свій витвір, то він ніби вихоплює тебе
