Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

Вітальні вигуки, крики «ура» та оплески заглушили голос студента в масці, котрий читав декрет.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що уряд президента — це намащений салом дрючок (дрючок для народу, намащений салом гладких урядовців) і, щоб видертися на нього, треба поробити на ньому зарубки й посипати слизьке сало піском… таким, яким було засипано позбавлену судом життєвих турбот таку собі Беатрісіту де ла Куева, яка заколола такого собі дона Педро де Альбакака, родом з Балакоса, котрий хвицався, мов кінь (аж індіанці думали, що кінь і вершник — одна й та сама особа). МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що твариною, найбільш схожою на людину, є військовий…»

Тут зірвалася справжня буря, аплодувала навіть поліція.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що не слід плутати падре індіанських селищ зі студентом, перевдягненим у падре на день Пречистої діви Гвадалупської… МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що в найгіршому возі можна возити найкращі качани кукурудзи, але змушені констатувати, що в наших судах справи стоять зовсім не так, тож про правосуддя зостається тільки мріяти. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що не всі на прізвисько Боягуз, як, скажімо, наш декан, боягузи там, де почуваються в повній безпеці. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що судові свідки й свідки Єгови — не одне й те саме. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що політика імміграції дає гарні наслідки, бо вона ефективна й конспіративна: дві тисячі доларів китайцеві, тисячу євреєві, п’ятсот священникові й куку в руку міністрові…»

— Браво! Браво! Браво!.. — аж надривався натовп.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що коли наш грізний генерал Хорхе, наш Бонапарт запитав оракула, чи пощастить йому сісти в крісло президента республіки, а оракул відповів: «Сядеш, якщо зумієш пропхнутися зі своїм задом…»

Голос потонув у хвилях громових оплесків, що тривали не вщухаючи, хоча інші намагалися вгамувати сусідів: дайте ж, люди, послухати, що там далі.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, ЩО…»

Та вже ніхто нічого не чув: гучно лопались у небі повітряні кулі та ракети, що шугають вгору з черепичних дахів, лякаючи котів і бризкаючи іскрами, ляскали петарди, тріскавки, деренчали порожні бляшанки, в які били студенти, бриніли гітари, сурмили сурми, сюрчали свистки. І звідусіль лунали пісні:

Із грізним генералом Хорхе

Ворогам погані жарти;

Як осідлає він мітлу,

То переплюне й Бонапарта.

. . . . . .

На шахер-махер, поза спинами в народу

Поназбирали ліберали голосів…

А виведуть колись на чисту воду,

Яким ти робом в президенти сів!

. . . . . .

А грінгоман сеньйор Речінос

Теж за державні справи взявся,

Та по-собачому він діяв

І як собака облизався.

. . . . . .

Десь колись собі стояв

Хутірець,

Десь колись собі стояв

Хутірець,

На який не було,

На який не було,

На який не було

Управи.

Якщо йому диктатура,

Якщо йому диктатура,

Якщо йому диктатура

Не указ, —

Нумо заспіваймо

Нумо заспіваймо

Нумо заспіваймо

Іще раз:

Десь колись собі стояв

Хутірець…

. . . . . .

Під покрівцем, о капітане,

Під покрівцем, о капітане,

Несуть вітчизну, капітане,

Несуть вітчизну, капітане,

. . . . . .

Несуть ховати, капітане,

Під покрівцем, о капітане,

Під покрівцем, о капітане…

. . . . . .

Всі наші студенти,

Всі, всі, всі!

Всі наші студенти,

Всі, всі, всі!

Хлопці-молодці!

Хлопці-молодці!

Коли п’ють-гуляють,

Ля-ля-ля!

Коли п’ють-гуляють,

Ля-ля-ля…

. . . . . .

Потім під вибухи петард і вітальні вигуки натовпу було проголошено декрет про скорботну демонстрацію. А коли перед університетом на головній щоглі замайорів піратський прапор із велетенським білим черепом і схрещеними кістками, то під гуркіт барабанів уперше пролунала «Чалана», бойова пісня студентів:

Ескулапи-практиканти,

Панацеї фабриканти

І карателі гріха —

Гей, студенти, дружно станьте,

Реготом гучним, нещадним

Гримніте: «Ха-ха! Ха-ха!»

Лібералів засміємо

Й консерваторів… Ха-ха!

Птиця кетсаль[13] перелякана, —

Втілення всіх ідеалів, —

Навіч побачивши, як воно,

Тільки крильми накивала.

Кажуть, сховалася десь вона

Серед загаслих вулканів,

Тії вулкани вже знесено

Зради кривим ятаганом.

Ескулапи-практиканти,

Панацеї фабриканти

І карателі гріха —

Гей, студенти, дружно станьте,

Реготом гучним, нещадним

Гримніте: «Ха-ха! Ха-ха!»

Посміємося з вулканів

І з кетсаля… Ха-ха-ха!

Гляньте, як з миру кар’єру

Робить тупе солдафоння

Та як Фемідине плем’я

Нас оббирає безбожно.

Гляньте на нашу святенницьку,

Віропродажну курію,

На диктатуру зажерливу,

Що трясеться за власну шкуру.

Ескулапи-практиканти,

Панацеї фабриканти

І карателі гріха —

Гей, студенти, дружно станьте,

Реготом гучним, нещадним

Гримніте: «Ха-ха! Ха-ха!»

Клерикалів засміємо

Й солдафонів… Ха-ха-ха!

З криком «вітчизна» уперто

Гатить усяк себе в груди,

Тільки ж це слово затерте

Вічно в устах у Іуди.

Там-бо, де зрада на зраді,

Вітчизна й реала не варта,

За безцінь іде в лібералів,

За півдарма у консерваторів.

Ескулапи-практиканти,

Панацеї фабриканти

І карателі гріха —

Гей, студенти, дружно станьте,

Реготом гучним, нещадним

Гримніте: «Ха-ха! Ха-ха!»

Посміємося з вітчизни

Й патріотів… Ха-ха-ха!

XIX

— «Фру-фру із Табарина…» — наспівувала Ана Хулія, входячи з вулиці геть засапана, — «як не будеш шануватись, то назвуть тебе Фру-Фру».

— Ти диви, яка раденька, — мовила Грела, старша сестра, своїм сонним і млявим, як завжди, голосом; вона саме сиділа й