Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Вас визволили! Ви самі стогнали спершу під польським гнітом, потім — під фашистами!

— Під вашою владою ми теж стогнемо. Хіба не знаєте, скількох розстріляли лише тут, у Луцьку, ще до того, як сюди зайшли німці? Ляхи закривали наші школи, громили й палили читальні та кооперативи. Комуністи забирали нажите й заганяли людей у колгоспи, на безкоштовну працю. Німці спершу тицяли якісь пряники, але недовго — хапали людей, гнали на працю до Райху, а це таке саме рабство, як у ваших колективних господарствах. Тепер ваші знову женуть людей кого — у Сибір, кого — на Донбас. Ешелони з харчами німці гнали звідси на Захід, ваші совєти — на Схід. То в чому різниця? Де ви бачите звільнення?

— Україна — наша спільна Батьківщина. — Клавдія говорила вже не так упевнено. — Ваша республіка ввійшла до складу Радянського Союзу!

— А нас тут хтось питав, чи хочемо ми?

— Є ті, хто щиро цього хоче! З ними треба рахуватися!

— З тими, хто проти, хіба не треба? Таких більше, повірте мені. І тих, хто підтримує вашу владу, або залякали, або купили посадами. Думаєте, не розумію всього цього, така собі дурна, обдурена дівка?

За останнє слово Клавдія схопилася, мов за рятівну соломинку.

— Але ж вас дурить пропаганда! Сама бачила листівки, чоловік показував! Вас налаштовують проти радянської влади! І користуються тим, що йде війна, люди бідують, слабкі й розгублені.

— Не такі вже й слабкі. Он, скільки війська проти нас кидаєте, зуби стерли. А коли вже так говорити, — ніхто, крім вашої влади, не налаштовує людей проти неї краще.

Тепер Клавдія заговорила впевнено, бо знала, чим відповісти.

— Вам треба жити, Марто. Ви молода. Признаєтеся в усьому — дадуть менше. За інших би не просила чоловіка, за вас спробую. Федір має вплив, він піде назустріч. Бо все оце скоро скінчиться.

— Що все?

— Ваш опір, — видихнула вона. — Не сьогодні, так завтра. Я дещо дізналася, випадково. Не хотіла, не мала права цього чути. Але так уже вийшло. Операцію «Біла ніч» уже не зупинити.

— До чого тут біла ніч? Я чула, це в північних країнах. Літніми ночами світло, наче вдень.

— Не зовсім так. Швидше, біла ніч нагадує ранній вечір. Але ключове слово — усе видно, нічого не сховається. Ми з чоловіком були в Ленінграді, після весілля… Давно. — Вона знітилася, зрозумівши, що говорить про особисте з чужою людиною, та враз пригадала — не вперше, повела далі, захоплюючись: — У Федора цікаві ходи думок. Я б назвала це оригінальним способом мислення. Ваші, як ви їх називаєте, повстанці ховаються в темряві. Діють переважно вночі. А біла ніч — коли видно, як удень. Не сховаєшся. Він придумав, як вигнати бандитів з темряви на світло. Образно звучить, хіба ні?

— Радше урочисто.

Голос Марти звучав рівно. Здавалося, спонтанне зізнання її зовсім не переймало.

— Усе дуже просто, — вела далі Клавдія. — Зараз по лісах сидять роздрібнені групи. Серед місцевих є частина тих, які розумно вирішили не опиратися, визнати владу й співпрацювати з нею. Через них у ваші банди проникають агенти держбезпеки, завербовані з числа українців. Мета — ліквідувати командирів. Знаєте, як убивають вожаків, щоб зупинити, обезголовити зграю. Без керівників ці загони почнуть виходити з темряви на світло. Уже не ховатимуться. Або скласти зброю, або — забратися геть. Отака біла ніч.

— Думаєте, це спрацює?

— Це вже працює! — Клавдія говорила так, ніби сама все придумала. — Звісно, я від оперативної роботи далека. Та чоловік кілька разів згадував якогось Східняка, на якого має особистий зуб. Зрадник, служив у міліції, переметнувся. Йому скоро кінець, разом із ним — іншим. — Зрозумівши, що захопилася, вона прокашлялася. — Словом, Марто, кажу вам це, аби дійшло: опиратися безглуздо. Не марнуйте своє молоде життя. Іншій би не сказала, та вас мені щиро шкода. Згодні хоча б подумати?

— Подумаю, — стримано кивнула Марта. — Я дещо зрозуміла.

Розмову перервала поява Полиніна. Хоч він попередив, що повернеться за півгодини, від звуку різко прочинених дверей здригнулися обидві.

— Як успіхи? — запитав, і прозвучало це байдуже.

— Марта дещо зрозуміла. Обіцяла подумати. — Клавдія підвелася, мов школярка на уроку.

— Іди додому, Клаво. Тебе відвезуть. — Майор сів за стіл, відчинив шухляду, витягнув картонну папку, поклав перед собою. — Нам з твоєю, гм, прачкою ще треба погуторити. Побачимо, що зрозуміла. Якщо вдалося її переагітувати — тобі ціни не буде.

Клавдія не стрималася. Торкнула Марту рукою за плече. І з чистою совістю залишила кабінет.

Того дня більше не чіпали, не допитували, не били.

Марта ніколи не думала, що радітиме несподіваному спокою в переповненій тюремній камері. Затримані жінки мало говорили між собою, бо серед них було багато випадкових, затриманих по доносу, за спекуляцію чи інші гріхи. Таких, як Марта, поки не тримали окремо, хоч майор пригрозив перевести, якщо далі буде впиратися.

Але після почутого від Клавдії вона справді пообіцяла подумати.

Вона чудово розуміла, чому його жінка раптом стала з нею такою відвертою. Не грала в жодні ігри, просто вирішила з висоти свого становища трошки повчити, виховати, виявити милосердя — так, як вона це собі уявляла й розуміла. Аби не згадала при цьому Східняка, може, Марта б змирилася з тим, що майорова по наївності своїй розляпала те, що не мала б. Хай навіть Клавдія припускала: далі це не піде, кому нещасна побита дівчина може розказати це в камері, а як розкаже — хіба звідти вийде… Та зараз Марті як ніколи кортіло знайти спосіб, щоб про «Білу ніч» дізналися в Організації. Можливо, знайшли спосіб попередити Східняка.

Марта не знала імені хорунжого…

Під вечір на допит висмикнули старшу жінку, яку привели ранком, і вона влаштувала справжній мітинг, вимагаючи розібратися й випустити її, бо арештували помилково. Дійшло до того, що одна дебела базарувальниця вилаяла її, ще й штовхнула, аби та замовкла. Тримали не аж так довго, повернулася з переможним виглядом, повідомила всім: мовляв, казала ж: заступляться, так і сталося. Ще дещо перевірять, але скоро вона вийде, ось хай усі побачать.

Коли мешканки нарешті почали вкладатися, жінка ніби ненароком підійшла до Марти, присіла поруч, неголосно назвала пароль.

— Завтра рано мають відпустити, загребли на облаві, — сказала, пантруючи довкола, чи не вешталися поруч чужі. — Я про тебе знаю. Як треба передати щось, кажи.

— Кому передати?

— Кому скажеш.

— Нікого я не знаю. Правда.

— Але ж є, що сказати?

— Є. Важливе.

— Тоді говори. Я сама