Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Вантажі пломбують.

— Не всі, друже Грак. Є стратегічні, військового значення.

— Таких більшість. Поки відшукаєш, що нам треба, роса очі виїсть, як той казав.

Коломієць рвучко підвівся, усім корпусом розвернуся до Марти, тепер Грак лишився за спиною.

— У нас є хтось на залізниці?

— Вантажником працює чоловік з Організації.

— Один?

— Двоє, — поправилася Марта. — Але ж вони не в одну зміну працюють. Тобто можуть разом, можуть порізно.

— Хто ще?

— На залізницю, коли йдеться про обслугу поїздів, беруть перевірених. Жінка з підпілля працює диспетчером, тільки ж тебе вона не влаштує.

Коломієць розправив плечі, потупцяв на місці.

— Надійні всі?

— Ніби так.

— Ніби?

— Так! — Марта виклично зустріла Максимів погляд.

— Значить, ризикнемо. — Тепер він уже віддавав накази. — Іди на станцію, шукай, хто там є. Вантажники вештаються біля вагонів, на них варта не звертає увагу. Треба зняти пломбу з котрогось вагона, далі — наша справа. Тобі, Марто, доведеться відволікти охорону. Ми з Граком заліземо у вагон. Ніхто так ретельно пломби не перевірятиме. Отак нас вивезе, перед Ківерцями стрибаємо.

Він розумів усі ризики — і все одно зараз дуже тішився з власної винахідливості.

— Як не вийде? — спитав Грак.

— А у нас, друже Грак, у будь-який момент будь де може все зірватися й накритися. Коли так, вихід один — приймати бій. Усе краще, ніж сидіти тут, мохом заростати, чекати, поки вляжеться.

— Хіба я що кажу…

— Отже, погодили. — Коломієць знову розвернувся до Марти. — Тобі треба триматися від нас далі. Хай там як на станції усе пішло — не лізь нікуди. І за будь-яких обставин сама виходь з Луцька вже сьогодні.

— Проти ночі?

— У тебе документи в повному порядку. Родичі в селі є? Ось і скажеш — хтось там хворий, випустять. Кажу ж, поки пильність майора має послабитися. Причини об’єктивні, чуйка в мене на таке.

Марта нічого не відповіла. Максим ступив ближче, майже впритул. Узяв за плечі, міцно стиснув, надавивши на поранене місце. Вона застогнала, він відсмикнув руку, ніби обпікся, не стримався, погладив по голові, мов дитину.

— Ти не можеш більше тут лишатися.

— Мушу отримати наказ Організації ліквідувати домівку.

— Маєш діяти за обстановкою, — твердо мовив Східняк. — Зникай, бо скоро зовсім може припекти. Хай би там як не вийшло з тією Клавою, майор скоро оговтається. Почне лютувати ще сильніше, хоч, здавалося, куди більше. Я не гарантую, що гроза обійде тебе.

Марта ступила назад, вивільнилася, поправила кофтину.

— Будемо бачити. Коли вже так надумали — то не сидіть. Я вийду раніше, ви далі — городами, по черзі. Домовтесь, де зустрінетесь. Грак мав би знати, що там, на станції.

— Та знаю, — кивнув.

Дісталися, на диво й на щастя, без пригод.

Марта навмисне не знімала випране. Розвішані чужі простирадла частково закривали вид із вулиці, і втікачам давалася можливість вислизнути непоміченими. Почекавши півгодини, Грак пішов першим, перевіривши пістолет у кишені пальта й знявши його із запобіжника. Коломієць виходив останнім, як був — у формі старшини Мурашова, з худеньким «сидором» на плечі, солдатською книжкою в нагрудній кишені линялої гімнастерки й пістолетом у правій кишені шинелі.

Рухався перебіжками, і побачив би його хто, збоку таке пересування червоноармійця видавалося б дивним, якщо взагалі не підозрілим. Але обійшлося, двори й городи в цей час були порожніми, вибрався на вулицю, далі ступав уже впевнено. Побачивши якихось двох жінок на запряженому возі, старшу й молодшу, з вигляду — маму з донькою, наздогнав, напросився під’їхати разом до станції. Їм було не туди, та військовим не відмовляють, і Коломієць примостився поруч із меншою, збив пілотку на потилицю, згадував і травив усю дорогу якісь анекдоти, а патрулі, котрі проминув кілька разів, у їхній бік навіть не озиралися.

Залізниця вирувала звичним життям, і Грак уже чекав на визначеному наперед місці — біля привокзальної чайної. Що тут було раніше, Максим не уявляв. Бачив закіптюжений, понурий фасад з покривленою, написаною від руки вивіскою. Зсередини війнуло кислим духом, до якого домішалося горіле. Кілька клишоногих столиків, накритих різного кольору цератами, не могли вмістити всіх бажаючих, і більшість пили пиво з великих скляних кухлів просто біля буфетної стійки, лише відступали вбік, даючи місце новоприбулим.

Грак з байдужим виглядом пропустив Коломійця, сам відразу ступив слідом, прилаштувався ззаду, сказав неголосно, у потилицю:

— Марта прийде сама. Ніби вдалося.

Максим вирішив не питати, що і як. Натомість повернувся боком, ніби видивляючись вільне місце, кинув:

— Де зустрічаємось?

— Запасна колія, за пакгаузами. Там зараз чотири вагони рядком.

Грак ступив праворуч, попросив у чоловіка в тілогрійці й ватяних штанях закурити. Той спершу беззлобно обклав матом, а коли Грак, знизавши плечима, посунув до виходу — наздогнав, мов нічого не сталося, витяг з кишені кисет, неслухняними пальцями почав розв’язати вузол. Ішло погано, і Грак узявся розплутувати сам, зубами, при цьому поволі рухався до виходу.

Тим часом Максим уже опинився біля стійки.

— Ну? — байдуже запитала буфетниця, худа, немолода, з-під білої хустки вибився неслухняний завитий кучер. — Чого витріщився? З причепом?

— Давай, — підтримав Коломієць, відповідаючи їй в тон.

Буфетниця пошукала очима й знайшла найближчий спорожнений кухоль, узяла, нахилилася, сполоснула у відрі з нечистою водою, протерла вологим рушником, який висів на плечі. Націдивши світлого, рідкого, жовтуватого пива, звичним рухом, на око, хлюпнула в нього «казенної» горілки просто з пляшки. Там бовталися залишки, не більше ніж двадцять грамів, і Максим ляпнув:

— Та доливай уже!

— Ти чого на Вальку шумиш! — гаркнув з-під його лівої руки невисокий щиголь у кепці-восьмиклинці, светрі під горло, плащі з дерматину й чоботях, халяви яких старанно збили гармошкою. — Я тебе, служивий, тут уперше бачу.

— Що з того?

— А того! Ти тут не командуй. Тут тобі не фронт.

— Так я і на фронті не командир, — примирливо мовив Максим, беручи кухоль й раптом згадавши — грошей при собі не має, усі ще раніше виклав Марті, бо ж мусила їх за щось годувати.

Буфетниця мовби відчула все, досвід дозволяв угадувати таке без зайвих слів.

— Тридцятку клади, потім пий. — Її голос тепер звучав хрипато.

— З госпіталю я, тьоть Галь. — Він спробував посміхнутися.

— Сирота я. Не маю племінників. Синочків так само. Патруль гукнути?

— Ой, Галко! — Щиголь наблизився, підморгнув, вишкірився, показуючи при цьому дві металевих саморобних коронки в роті. — Він же не командир. Ним командували, виходить. Наша людина, чого тим.

— Нічого, — відрізала буфетниця. — У борг навіть командирам не наливаю. Не положено.

— Ги, для товаришів командирів тут ресторація. — Щиголь знову підморгнув, і Коломієць уже