Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Старшина, — промовив Коломієць, далі стискаючи келих.

— Сказав же — пригощаю.

— Тебе б хто пригостив, — відрізала Галина. — Сам мені скільки винен, халамидник.

— А ти ще запиши! І тримай фасон, Галченя. Коли я тобі не віддавав? Пий, служивий, давай. За перемогу чи за що там хочеш.

На них уже звернули увагу. Максим демонстративно дмухнув на благеньку піну, зібрався зробити перший ковток.

— Ага! Ось він де!

Усі, включно зі щиглем та буфетницею, глянули на Марту, яка саме заходила в чайну й рішуче наближалася до стіни, палаючи праведним гнівом.

— Знову пригощаєшся! Тобі мало гауптвахти! На мене вже сусіди косо дивляться!

Скандал зацікавив на короткий час. Видно, подібні сцени тут нікого не дивували. Пияки, переважно — чоловіки в солдатський формі та цивільному, хоч поряд із кількома мовчки тулилися жіночки непевного віку, втратили до Коломійця інтерес. Тим часом Марта спритним, балетним рухом, ніби робила так щодня, забрала в Максима кухоль, тицьнула вишкіреному щиглеві.

— Отак!

— Ти чого! — зіграв обурення Коломієць.

— Нічого! Отак він у відпустці! Поранений, хворий, ліки знайшов! Додому марш!

Сіпнувши його за лікоть, Марта змусила йти вперед, штовхнула в спину.

— Дай їй у рило, мужик! — вереснув щиголь.

— Заткайся, бо тобі зараз дам, — пригрозила Галина.

Коломієць теж захотів відреагувати, навіть спробував озирнутися, та новий поштовх змусив іти швидше. Тож карикатурно розвів руками — мовляв, що тут скажеш. Останнє, що побачив тут, — як щиголь задоволено вливає в себе несподівано отримане пиво.

На вулиці Марта різко помінялася, не дала йому слова сказати, заговорила сама, діловито:

— Усе гаразд. Один наш зв’язковий тут, як мало бути. Назвала гасло, довго не комизився. Саме тепер вартових міняють, уважай — фортуна. Господь таки з нами. Он там, — кивнула вперед, — крайній вагон, друга колія. Він перший з того боку. Голова, хвіст — хто розбере…

— Розберуся.

Потому, ніби так треба, узяла Коломійця під руку, посміхнулась бадьоро, і він зазначив — не вимучено, справді щиро раділа, як гарно, неочікувано вдало все складається. Коли перетнули вокзальний майдан і вже наближалися до цегляного пакгаузу, вона пустила його, зупинилася, шепнула:

— Іди. Грак десь там. З Богом.

Максим пошукав для Марти слів — не знайшов, лиш торкнувся легенько за здорове плече. І раптом підморгнув — зовсім у манері того фіксатого щигля з чайної. Мабуть, виглядало кумедно, бо вона спробувала так само моргнути у відповідь.

Дуже невчасно — але раптом Коломієць відчув гостре бажання колись — бажано скоро — знову побачити Марту.

А це вже зайві думки…

— Тобі теж удачі. Тримайся.

Звичні, банальні фрази, які ніколи нікого ні до чого не зобов’язували; повернувся, підтягнув ремінець «сидора», рушив у бік колій. Уже переступив через одну, взяв праворуч, збираючись зайти в неширокий проміжок між рядами вагонів, як позаду ляснуло батогом:

— Е! Куди! Стій!

Коломієць закляк, повільно видихнув, розвернувся, стараючись виглядати невимушено.

Патруль.

Молодший лейтенант у новенькій шинелі, рип ременів чувся на відстані. З ним двоє, солдат і єфрейтор, гвинтівки на плечах. Наближалися неспішно — нічого особливого, просто нудилися на службі.

— Тобі чого там треба?

— Сортир, товаришу молодший лейтенант.

— Не там. Хіба по запаху не чуєш?

Трійця підійшла вже зовсім близько. Максим прийняв праворуч, щоб не стояти спиною до вагона й мати про всяк випадок можливість для відступу.

— Мені сказали — тут десь шукати. Я не місцевий.

— Ми всі не місцеві, — мовив офіцер.

— Він за вагонами хотів посцяти, товаришу молодший лейтенант, — із серйозним виглядом сказав єфрейтор.

— Так куди мені? Я піду…

— Стояти, — виплюнув офіцер. — Хто такий? Куди, звідки? Документи?

— Я ж…

— Вештаєшся вокзалом. Тут стратегічно важливі вантажі. Документи?

Тон змусив спершу єфрейтора, потім — солдата скинути з плечей ремені гвинтівку. Тепер узяли їх напереваги. Молодший лейтенант не зрушив із місця, не реагував на дії своїх підлеглих.

— Ти не дезертир у нас часом?

— Аж ніяк! — вигукнув Максим, похапцем поліз у кишеню, пальці намацали цупку солдатську книжку. — Старшина Мурашов. З госпіталю, відпустка була через поранення. Зараз своїх доганяю.

Офіцер простягнув руку.

Зблизька своїм поглядом він нагадував Коломійцеві велику рибу.

— Та шо ж таке знову!

Патрульні дружно озирнулися на дзвінкий, повний водночас злості й розпачу жіночий голос.

Ні.

— Ти знову в щось мені вліз! Зараза ти п’яна! А як заберуть у комендатуру! Скільки ж можна, щоб ти мені скис, таранда погана!

Між патрульними й Коломійцем рішуче стала Марта. Не дивлячись на них, сильно смикнула Максима за руку, а потім навідліг ударила по щоці.

— Та ти що робиш! — Він зіграв обурення, перехоплюючи руку.

— Ні, це ти мені що робиш! Крові попсував! Зв’язалася з тобою, визволитель ти! Не соромно!

Офіцер підійшов упритул, вклинився між ними.

— Ваші справи потім, громадянко. Хай документи покаже.

— Є в нього документи! Ми розписуватися зібралися, він обіцяв! А, бач, тікає!

— Не втече. Ходімо з нами, на місці розберемося.

Максимові пальці міцніше стиснули цупкий прямокутник.

— Нікуди він з вами не піде! Він додому піде, зі мною!

Марта штовхнула молодшого лейтенанта в груди.

Ні!

— Це вже напад на офіцера. — Він із поважним виглядом поправив новеньку портупею. — Скажи це своїй бабі, старшино. І не тут, досить. Де треба, там поясниш усе.

— Я скаржитися на вас буду! — крикнула Марта.

А потім учинила зовсім дивне — штовхнула єфрейтора й дременула з місця.

На Коломійця ніхто не дивився. Він позадкував, зробив кілька кроків, патрульні зникли з очей. Швидко покрутив головою, шукаючи крайній з того боку вагон.

— Стій! Сучка! Ану, стояти! Тримайте!

Почувся тупіт важких кроків, які віддалялися. Максим, не стримуючи себе, кинувся назад, визирнув з-за краю вагону. Зціпив зуби, стиснув кулаки.

Марту наздогнали на початку вокзального майдану.

Рука ковзнула по пістолет.

Та наступної миті він уже швидко йшов між рядами вагонів у протилежному напрямку.

Порівнявся з крайнім ліворуч.

Двері відсунулися.

Рука вистромилася в отвір, підхопила, затягнула.

Двері знову щільно причинилися, тепер уже зсередини.

Частина четверта

Ліквідація

15—22 квітня 1945 року

1. Усвідомити, що розпочату боротьбу мусимо продовжувати без огляду на ситуацію: «перемога — або смерть».

2. Тактична підготовка до довготривалої і затяжної боротьби — сприятливі моменти в нашій боротьбі: а) повна консолідація і солідарність мас в революційній боротьбі; б)