Фальшивомонетники - Андре Жід

щоб відвернути його увагу, а від’їзд із Варшави в цілком природний спосіб визволив би його з-під впливу приятеля. Залякуванням ніколи не домагаються нічого доброго. Коли я довідалася, що з ним відбувалося, то, розмовляючи з ним про це й повертаючись у минуле, я присоромила його за те, що він віддавав перевагу добру уявному перед добром реальним, яке, пояснила я йому, є винагородою за наші зусилля. Я не тільки не намагалася зобразити його ваду у якнайчорніших барвах, а й пояснила йому, що це не більш як одна з форм байдикування; і я справді вважаю, що це так, що це найвитонченіша, найпідступніша з таких форм...

На ці слова мені пригадалися кілька рядків із Ларошфуко, які я захотів їй прочитати і хоча я міг процитувати їх напам’ять, я знайшов маленьку книжечку «Максим», без якої я ніколи не вирушаю в подорож. Я їй прочитав:

«З усіх пристрастей нам найменш відома пристрасть до байдикування; вона найпалкіша і найшкідливіша серед них, хоча її насильницька дія зовсім невідчутна, а та шкода, якої вона завдає, дуже добре прихована... Відпочинок байдикування — це потаємні чари душі, яка раптово гасить у собі найпалкіші пориви та відмовляється від цілей, що їх домагалася з великою наполегливістю. І нарешті, щоб дати справжнє уявлення про цю пристрасть, треба сказати, що пристрасть до байдикування, це як блаженство душі, що втішає її за всі її втрати і замінює для неї все можливе добро».

— Ви вважаєте, — сказала мені тоді Софроницька, — що Ларошфуко, коли це писав, мав на увазі те, про що ми говорили?

— Це можливо, але я так не думаю. Наші класичні автори надають нам багаті можливості для найрозмаїтіших інтерпретацій. Точність їхньої думки викликає тим більший захват, що не претендує на однозначність.

Я попросив її показати той знаменитий талісман Бориса. Вона сказала мені, що в неї його вже немає, що вона віддала його одному чоловікові, який зацікавився Борисом і попросив її дати йому щось на пам’ять про нього.

— То був такий собі пан Струвілов, з яким я тут познайомилася незадовго до вашого приїзду.

Я сказав Софроницькій, що бачив це прізвище в реєстраційному журналі готелю, що колись я знав одного Струвілова, і мені цікаво було б знати, чи це той самий. Коли вона описала мені його, сумнівів у мене не залишилося; але вона не могла розповісти про нього нічого такого, що задовольнило б мою цікавість. Я лише довідався від неї, що він був дуже люб’язний, дуже послужливий, що він здався їй дуже розумним, але трохи ледачим, «якщо мені дозволено буде так висловитись», додала вона, засміявшись. Я, у свою чергу, розповів їй те, що знав про Струвілова, а це спонукало мене розповісти також про пансіон, де ми з ним зустрілися, про батьків Лори (яка зі свого боку розповіла їй чимало про себе) і нарешті про старого Лаперуза, про ті узи споріднености, які прив’язували його до Бориса і про те, що я пообіцяв йому, коли ми розлучилися, привезти йому цього хлопчика. А що Софроницька раніше сказала мені, що для Бориса буде не дуже добре, якщо він і далі житиме зі своєю матір’ю, то я запитав:

— А чом би вам не оселити його в пансіоні Азаїсів?

Запропонувавши їй цей варіант, я передусім думав, якою великою радістю для його діда буде знати, що Борис живе зовсім поруч, у його друзів, де він зможе бачитися з ним, коли йому заманеться. Але я не був певен, що самому хлопчикові там буде добре. Софроницька сказала мені, що подумає. А загалом, її дуже зацікавило все те, що я їй розповів.

Софроницька не перестає повторювати, що малий Борис одужав; це одужання має підтвердити дієвість її методу; але я боюся, вона трохи випереджає події. Природно, я хотів би з нею погодитися. І я готовий визнати, що посіпування обличчя показового каяття, затримки в мові майже зникли в нього. Але мені здається, його хвороба лише сховалася в найглибший закутень його єства, ніби втікаючи від доскіпливого погляду лікаря, і цього разу вона проникла в саму його душу. Так само як раніш на зміну онанізмові прийшли нервові припадки, ці останні тепер поступилися якомусь невидимому трансу. Правду кажучи, Софроницька таки дещо стривожена, вона бачить, що Борис, за прикладом Броні, підпав під чари якоїсь дитячої містики. Вона надто прониклива, аби зовсім не розуміти, що це нове «блаженство душі», якого прагне нині Борис, не дуже, зрештою, відрізняється від того, яке спочатку вона намагалася створити за допомогою штучних засобів, і яке, хоч воно й менше коштує і завдає організмові меншої шкоди, вимагає, проте, від нього не менших зусиль для своєї реалізації. Та коли я їй говорю про це, вона відповідає мені, що такі душі, як у Бориса та в Броні, не можуть обійтися без якоїсь химеричної поживи, і якщо цю поживу в них відібрати, то Броня впаде в розпач, а Борис скотиться до вульгарного матеріалізму. Крім того, вона вважає, що вона не має права руйнувати довіру цих маленьких людей і хоч їхня віра й здається їй оманою, вона прагне бачити в ній сублімацію ницих інстинктів, високе благання, стимул, збереження та мало що іще?.. Сама не вірячи в догмати Церкви, вона вірить у ефективність віри. Вона з хвилюванням говорить про побожність цих двох дітей, які читають удвох Апокаліпсис і впадають в екстаз, і розмовляють з янголами, які накривають їхні душі білим саваном. Як і кожна жінка, вона сповнена суперечностей. Але вона має слушність: я аж ніяк не можу вважати себе ані містиком... ані навіть ледарем, схильним до байдикування. Я покладаю великі надії на атмосферу, яка панує в пансіоні Азаїсів та в Парижі, і сподіваюся, що вона навчить Бориса трудитися, а це вилікує його від пошуків «уявного добра». Його здоров’я залежить передусім від цього. Мені здається, що Софроницька схиляється до думки довірити його мені; але, звичайно ж, вона проведе його до Парижа, прагнучи простежити за тим, як він улаштується в пансіоні Азаїсів і в такий спосіб заспокоїти матір, чию згоду вона, безперечно, має одержати».

VI

Лист від Олів’є Бернарові

Існують певні вади, які, коли їх задіяти, сяють яскравішим світлом, ніж сама доброчесність.

Ларошфуко

«Любий друже!

Насамперед, хочу тобі похвалитися, що свій