Фальшивомонетники - Андре Жід
— Я уявляв собі кохання як щось вулканічне; принаймні те кохання, для якого я народився. Атож, я й справді вірив, що зможу кохати лише в дикому пориві почуттів, який усе змітає, кохати в стилі Байрона. Як же погано я себе знав. Це завдяки вам, Лоро, я себе пізнав; і з’ясувалося, що я зовсім не такий, яким себе вважав. Я грав роль жахливого персонажа, я намагався бути на нього схожим. Коли я думаю про того листа, якого я написав своєму несправжньому батькові, перед тим як покинути дім, мені дуже соромно, запевняю вас. Я дивився на себе як на бунтаря, як на людину, що кидає виклик законові, людину, яка топче ногами все, що стає на перешкоді її бажанням; і ось тепер, опинившись поруч із вами, я не маю навіть бажань. Я прагнув свободи як найвищого блага, але не встиг я стати вільним, як уже підкорився вашим... О, якби ви знали, яка то прикрість, коли у вашій голові накопичилося безліч фраз великих авторів, які невтримно зриваються з ваших уст тоді, коли вам хочеться висловити щире почуття! Це почуття таке нове для мене, що воно ще не встигло вигадати власну мову. Припустімо, що йдеться не про кохання, не про любов, оскільки вам не подобаються ці слова; припустімо, що йдеться про відданість. Схоже на те, що ваші закони накреслили межі цій свободі, яка раніше здавалася мені нічим не обмеженою. Схоже на те, що всі мої розвихрені, безформні почуття кружляють навколо вас у гармонійному танку. Коли якась із моїх думок віддаляється від вас, я її відкидаю... Лоро, я не прошу, щоб ви покохали мене; я поки що школяр — і не більше; я не вартий вашої уваги; і все, чого я хотів би домогтися сьогодні, це стати гідним вашої (яке бридке слово!), вашої поваги.
Він опустився перед нею навколішки і хоч вона спочатку трохи відсунула свого стільця, Бернар торкнувся чолом її сукні, відкинувши руки назад ніби в жесті поклоніння. Та коли він відчув на своєму чолі руку Лори, яку вона туди поклала, він схопив цю руку й припав до неї губами.
— Яка ж ви ще дитина, Бернаре! Я також не можу вважати себе цілком вільною, — сказала вона, забираючи свою руку. — Ось, читайте.
Вона витягла з-під свого корсажа зім’ятий аркуш і подала його Бернарові.
Бернар спочатку подивився на почерк. Як він і боявся, лист був від Фелікса Дув’єра. Якусь мить він тримав листа в руці, не читаючи його; він підвів погляд на Лору. Вона плакала. У ту хвилину Бернар відчув, як щось обірвалося в його серці, обірвався один із тих потаємних зв’язків, які прив’язують кожного до самого себе, до свого егоїстичного минулого. Потім він прочитав:
«Моя люба Лоро!
В ім’я маленької дитини, яка має народитися і яку я присягаюся любити не менше, ніж якби я був її батьком, я заклинаю тебе повернутись додому. Не думай, що ти почуєш від мене бодай одне докірливе слово. Не звинувачуй себе занадто, бо від цього мучуся і я сам. Не затримуйся. Я чекаю тебе всією своєю душею, яка тебе обожнює і падає перед тобою навколішки».
Бернар сів на підлогу, перед Лорою, але він не дивився на неї, коли запитав:
— Коли ви одержали цього листа?
— Сьогодні вранці.
— Я думав, він нічого не знає. Ви йому написали?
— Так, я в усьому йому призналася.
— Едуар про це знає?
— Ні.
Бернар мовчав якийсь час, опустивши голову; потім, знову обернувшись до неї, спитав:
— І... що ви збираєтеся робити тепер?
— Ви справді мене про це запитуєте?.. Повернуся до нього. Моє місце поруч із ним. Саме з ним я повинна жити. Ви це знаєте.
— Атож, — сказав Бернар.
Запала довга мовчанка. Потім Бернар сказав:
— Ви й справді вірите в те, що можна любити дитину іншого так, ніби це твоя власна дитина?
— Я не знаю, чи в це вірю. Але я на це сподіваюся.
— Щодо мене, то я в це вірю. Навпаки, я не вірю в те, що так по-дурному називають «голосом крови». Атож, я переконаний, що цей знаменитий голос не більше як міф. Я читав, що в деяких племен островів Океанії існує звичай усиновлювати чужих дітей і що цих усиновлених дітей нерідко люблять більше, ніж інших. У тій книжці було застосовано вираз, я добре це пам’ятаю, «плекають більше». А знаєте, що я думаю тепер? Я думаю про те, що той, хто замінив мені батька, ніколи ані сказав, ані зробив чогось такого, що дало б підстави запідозрити, що я його несправжній син; що я збрехав, коли написав йому, — а я це справді зробив, — що я завжди відчував різницю; що, навпаки, він віддавав мені певну перевагу, яку я навіть дуже відчував, і тому моя невдячність до нього уявляється мені особливо огидною; що я повівся в стосунку до нього недобре. Лоро, ви мені друг, і я хотів би вас запитати... Як ви вважаєте, чи повинен я попросити в нього пробачення, повернутися до нього?
— Ні, — сказала Лора.
— Чому? Якщо ви повертаєтеся до Дув’єра...
— Ви ж самі щойно мені сказали: те, що добре для одного, може бути поганим для другого. Я почуваю себе слабкою; ви — сильний. Можливо, пан Профітандьє вас і любить; але судячи з того, що ви мені розповідали про нього, ви обидва не створені для того, щоб знайти порозуміння... Або, принаймні, не поспішайте. Не повертайтеся до нього переможеним. Хочете, я скажу вам усе, що я про це думаю? Ви хочете зробити це для мене, а не для нього. Для того, щоб здобути мою повагу, як ви це назвали. Ви здобудете її, Бернаре, лише в тому випадку, якщо я не відчуватиму, що ви її домагаєтеся. Я можу любити вас лише любов’ю, яка буде цілком природною. Залиште каяття мені; це почуття не для вас, Бернаре.
— Я починаю майже любити
