Фальшивомонетники - Андре Жід
Едуар не сказав нічого; проте план, який виклав йому Бернар, йому сподобався, тим більше, що в такий спосіб він би знайшов собі надійний притулок, і Едуар міг би не думати, де його поселити. Бернар загасив свою свічку, потім провадив:
— Не думайте, що я нічого не зрозумів із того, що ви розповідали про свою книжку та про конфлікт, який бачиться вам між грубою реальністю й...
— Він мені не бачиться, — урвав його Едуар. — Він існує.
— Але саме тому чи не було б для вас корисно, якби я вам постачав певні факти, проти яких ви могли б боротися? Я спостерігав би за ними для вас.
Едуар не був певен, чи його співрозмовник не глузує з нього трохи. Принаймні він почув себе так, ніби Бернар принизив його. Він надто ясно висловив свою думку.
— Ми поміркуємо над цим, — сказав Едуар.
Минуло вже чимало часу, а Бернар усе ніяк не міг заснути. Лист від Олів’є не давав йому спокою. Нарешті, не можучи далі стримуватись і почувши, що Едуар перевертається в ліжку, він промурмотів:
— Якщо ви не спите, я хотів би ще у вас запитати... Що ви думаєте про графа де Пасавана?
— Чорт забирай, вам це неважко вгадати, — сказав Едуар. І після хвилинної мовчанки запитав у свою чергу: — А ви?
— Я? — перепитав Бернар голосом, що тремтів від люті... — Я б залюбки його вбив.
VII
Діставшись до вершини пагорба, подорожній сідає й дивиться в далечінь, перш ніж рушати далі своєю дорогою, яка тепер спускається вниз; він намагається з’ясувати, куди веде ця звивиста дорога, яку він обрав і яка тепер губиться в сутінках, що спускаються на землю, бо настав вечір і ніч уже близько. Так і непередбачливий автор на мить зупиняється, переводить подих і з тривогою запитує себе, куди приведе його твір.
Боюся, що Едуар збирається вчинити не зовсім обачно, вирішивши довірити малого Бориса Азаїсам. Як йому перешкодити? Кожна людина діє згідно зі своїм законом, а закон Едуара штовхає його на нескінченні експерименти. Він має добре серце, в цьому немає підстав сумніватися, але іноді я волів би, щоб у інтересах іншої людини він діяв із міркувань вигоди. Бо великодушність, яка ним керує, часто виступає лише як товаришка цікавости, що може виявитися жорстокою. Він знає пансіон Азаїсів; він знає, яким затхлим повітрям там дихають під задушливим саваном моралі й релігії. Він знає Бориса, знає його ніжну та вразливу душу. Він міг би передбачити, які випробування чекатимуть там на нього. Але він думає лише про захист, допомогу та підтримку, яку вразлива чистота хлопчика може знайти в суворій атмосфері, створеній старим Азаїсом. До яких софізмів він прислуховується? їх нашіптує йому, безперечно, диявол, бо він би не дослухався до них, якби йому підказував їх хтось інший.
Едуар не раз мене дратував (коли говорив про Дув’єра, наприклад), навіть обурював; сподіваюся, що раніше я цього не показував, але тепер можу нарешті в цьому признатися. Його манера поведінки з Лорою, іноді вельми великодушна, не раз здавалася мені огидною.
Не подобається мені в Едуарові й те, що він намагається обґрунтувати свої хибні наміри нібито тверезими міркуваннями. Чому він так намагається переконати себе тепер, що зичить лише добра для Бориса? Брехати іншим — це ще сяк-так; але собі самому! Хіба варто дитині пити воду з потоку, в якому вона може легко втопитися?.. Я не заперечую, що у світі бувають діяння шляхетні, великодушні і навіть цілком некорисливі; я хочу тільки сказати, що поза найпрекраснішим мотивом часто ховається спритний диявол, який може здобути вигоду там, де його начебто ошукали.
Скористаймося літнім часом, який розкидав наших персонажів, щоб ретельно їх роздивитися. До того ж ми підійшли до середнього етапу нашої історії, де її плин уповільнюється і начебто набирається нових сил для нового прискорення. Бернар, безперечно, ще надто юний, щоб угадати напрямок, у якому розвиватиметься інтрига. Він сповнений рішучости вберегти Бориса; принаймні він має намір близько спостерігати за ним. Ми вже бачили, як може змінюватися Бернар; пристрасті можуть змінити його ще більше. Я знайшов в одному із записників кілька фраз, якими я занотував те, що думав про нього раніше:
«Я мав би поставитися з недовірою до такого не зовсім обміркованого вчинку, якого припустився Бернар на початку нашої оповіді. Мені здається, судячи з його подальших дій, що він ніби вичерпав усі свої резерви анархічної поведінки, які, безперечно, збереглися б недоторканними, якби він і далі скнів, як то годиться, під гнітом своєї родини. Його подальше життя можна трактувати як реакцію і навіть протест проти тієї своєї вихватки. Сама звичка до бунту та опору підштовхнула його до бунту проти самого бунту. Безперечно, він не належить до тих моїх героїв, у яких я надалі розчарувався, бо я, либонь, і не покладав на нього надто великих надій. Можливо, він дозволив собі повернутися до самого себе занадто рано».
Але ці висновки вже не здаються мені такими слушними. Я думаю, що в нього все ж таки треба повірити. У ньому нуртує справжня великодушність. Я відчуваю в ньому мужність і силу; він спроможний обурюватися. Він мало спухає й багато говорить; але треба також відзначити, що говорить він добре. Я не довіряю почуттям, які знаходять собі вихід занадто швидко. Це дуже добрий учень, але він погано вміє вкладати нові почуття в уже готові форми. Брак винахідливости примушує його заникуватися. Він уже багато прочитав, багато набрався й набагато більше навчився від книжок, аніж від життя.
Я ніяк не можу простити собі за ту пригоду, внаслідок якої він зайняв місце Олів’є поруч із Едуаром. Ті події склалися зовсім не так, як було треба. Адже Едуар любив Олів’є, а не когось іншого. З якою турботливою увагою міг би він допомогти йому сформуватися! З якою любовною повагою він би керував ним, підтримував його, допоміг би зрозуміти себе самого! А Пасаван занапастить його, в цьому немає сумніву. Годі уявити собі щось шкідливіше для Олів’є, аніж ці
