Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Щиро Ваш Філіп Бейнз Босіні»

Сомс довго й болісно обмірковував свою відповідь і пізнього вечора, коли Айріні вже лягла спати, написав у їдальні такого листа:

«Монпельє-сквер, 62

19 травня 1 887 року

Любий Босіні!

Я гадаю, що й у Ваших і в моїх інтересах було б вельми небажано облишити справу в такому стані. Я зовсім не мав на увазі, що коли Ви перевищите зазначену в моєму листі суму на десять, двадцять чи навіть п'ятдесят фунтів, то це порушить нашу згоду. Отож прошу Вас подумати, перше ніж відмовитись. Ви можете чинити «за власним розсудом», дотримуючись умов, зазначених у нашому листуванні, і я сподіваюся, що Вам невдовзі пощастить довершити опорядження будинку, витрати на яке, певна річ, важко визначити з цілковитою точністю.

Завжди Ваш Сомс Форсайт»

Відповідь Босіні прийшла наступного дня:

«20 травня

Любий Форсайте!

Згода.

Ф. Босіні»

VI. СТАРИЙ ДЖОЛІОН В ЗООЛОГІЧНОМУ САДУ

Старий Джоліон швидко впорався з другими зборами -звичайним засіданням членів правління. Він поводився так деспотично, що по його відході інші члени, обурені зарозумілістю старого Форсайта, яку вони, мовляв, довго терпіти не збираються, уклали проти нього змову.

Старий Джоліон дістався на метро до станції Портленд-род, а звідти поїхав кебом до Зоологічного саду.

Він призначив там побачення, одне з тих побачень, які останнім часом відбувалися дедалі частіше й до яких його спонукали турбота про Джун і, як він висловлювався, «зміни в ній».

Вона стала відлюдна й щодень марніла; коли він звертався до неї, вона або зовсім не озивалася, або відповідала різко, або ж насилу стримувала сльози. Вона дуже змінилася, і все через цього Босіні. А йому, бач, нічого не хоче пояснити, жодного слова не скаже!

І він часто сидів, поринувши у важкі роздуми над непрочитаною газетою із згаслою сигарою в зубах. З трирічного віку Джун була йому вірним товаришем! І він так її любив!

Сили, що не зважали ані на родину, ані на клас, ані на звичай, загрожували його спокою; насувалися події, яких він не міг відвернути, і вони кидали тінь на його чоло. В ньому кипів гнів — він сам не знав проти кого,— гнів людини, що звикла все робити по-своєму.

Роздратований повільністю кеба, старий Джоліон нарешті таки дістався до входу в Зоологічний сад; завдяки своєму здоровому інстинкту він у всьому вмів знаходити втіху, отож, ідучи до місця зустрічі, старий Джоліон забув свою досаду.

Побачивши його з кам'яної тераси над ведмежим ровом, син і двоє онуків поспішили йому назустріч і повели до лев'ятника. Малюки вчепилися за діда обабіч, взяли його за руки, а Джоллі,— шибеник, як і його батько в дитинстві,— ніс дідову парасольку так, щоб перехожі чіплялися ногами за ручку.

Молодий Джоліон ішов позаду.

Йому втішно було бачити свого батька поряд із дітьми, але від цієї втіхи у нього наверталися на очі сльози. Дідусь гуляє з двома дітлахами — це наче ніяке не диво; проте коли молодий Джоліон дивився на старого з Джоллі й Голлі, йому здавалося, ніби він підгледів таємницю таємниць людського серця. Високий поважний дід покірно віддає себе двом малятам, що вчепилися йому за руки,— це видовище зворушило б навіть камінну душу, і молодий Джоліон, який брав усе близько до серця, стиха бурмотів прокльони. Така вразливість була негідна Форсайта, справжній Форсайт ніколи не виявляє своїх почуттів.

Так вони дійшли до лев'ятника.

Уранці в Ботанічному саду відбулося гуляння, і сила-силенна Форсай... тобто добре вдягнених людей, котрі мають власні екіпажі, приїхали до Зоологічного саду, щоб досхочу натішитися за свої гроші, перш ніж вернутися до себе на Ретленд-гейт чи Браянстон-сквер.

«Їдьмо в Зоологічний сад,— казали вони одне одному,— там так цікаво».

Того дня вхідний квиток коштував цілий шилінг, отож ненависного їм простолюду не буде.

Вони стояли перед довгим рядом кліток і дивилися, як лютують голодні руді хижаки, очікуючи єдиної втіхи, що випадала їм раз на добу. Що голодніший звір, то цікавіше глядачам. Молодий Джоліон не міг збагнути, чи вони заздрять апетитові звірів, чи, може, пройняті гуманнішим почуттям, радіють, що ті скоро наїдяться. До нього долинали уривки розмов: «Ой який лютий тигр!»—«Але ж він симпатичний. Подивися на його ротик».— «Так, гарний звір. Не підходь, мамо!»

Час од часу то той, то той поляскував себе по задній кишені й озирався, наче побоюючись, щоб молодий Джоліон чи ще хто-небудь, прибравши байдужого вигляду, не зазіхнув на її вміст.

Якийсь товстун у білому жилеті процідив крізь зуби:

— То все жадоба: вони не можуть бути голодні, сидячи весь час без руху.

Тієї миті тигр ухопив кусень кривавої печінки, і товстун засміявся. Його дружина в елегантній паризькій сукні й пенсне з золотою оправою дорікнула йому:

— Чого б то я сміялася, Гаррі! Яке жахливе видовище!

Молодий Джоліон нахмурився.

Обставини його життя — щоправда, він уже трохи змирився з ними — раз у раз збуджували в ньому напади презирливого гніву, й особливо їдким сарказмом він таврував той клас, до якого сам належав від народження, клас тих, що мають власні екіпажі.

Ув'язнити лева чи тигра — це справжнє варварство. Але цього не визнає жодна цивілізована людина.

Наприклад, батькові його, певно, навіть на думку ніколи не спадало, що позбавити волі дикого звіра — це варварський вчинок; батько належав до старої школи, яка вважала, що посаджені у клітку павіани й пантери являють собою