Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
– Ну ось… І від людоловів урятувалися, і рибку спіймали, – бурмотіла вона і рушила через косу до піщаних горбів, за якими мала бути долина, а за нею гори, а за горами – далеко-далеко звідси – Гостинне море.
Піщаними горбами, зарослими шелюгою та кураєм, йшла довго. Про небезпеку й зовсім забула, бо думала про одне й те ж: що б іще поїсти, аби з'явилося молоко в грудях, та нагодувати дочку. Тому йшла механічно, а очі тим часом нишпорили сюди-туди в пошуках чогось їстівного, але на піщаних горбах, гарячих і сухих, крім кураю та шелюги, не було нічого. Припікало сонце, Ольвія почала стомлюватись. Може, тому, що надто спекотно було, а може, тому, що охляла з голоду.
Перейшовши піщані горби, попростувала долиною. Ліворуч, вся в очеретах і лататтях, тихо плинула до Борисфену якась маленька річечка, кумкали жаби, шуміли очерети. Ольвія пішла зеленими м'якими луками, було тут свіжіше і дихалось легше. Здавалось, і сонце не так пекло на луках, як на піщаних горбах.
Скільки вона так ішла – не пригадує.
Отямилась від того, що десь тріснула гілка.
Спинилась, злякано притискуючи до себе дочку, і гарячково думала: що робити? Тікати? Але куди? І від кого?
– Ей!.. – почулося тихе позад неї, і вона рвучко оглянулась.
З-за старої дуплистої верби, що вже до половини засохла, виглядала голова, обмотана шматком тканини замість башлика.
– Що?.. – розгубилася Ольвія.
Голова приклала пальця до губ.
– Тссс!..
Ольвія на знак згоди махнула головою: вона, мовляв, розуміє, що треба вести себе тихо, й оглянулась, шукаючи очима ту небезпеку, що їй загрожувала.
– Ей!.. – знову погукала її голова з-за старої верби і поманила її пальцем: – Сюди… тсссс…
Намагаючись ступати обережно і безшумно, Ольвія рушила до верби, не розуміючи, що все це означає, але вірила, що невідомий за вербою хоче врятувати її від якоїсь біди. Та тільки вона наблизилась до верби, як щось тонке вилетіло їй навстріч і обвилось у неї навколо шиї.
Аркан!..
Ольвія шарпнулась вбік, та пізно. Волосяна петля туго обвилась навколо горла і почала її душити. З-за верби вискочив маленький скіф і, натягуючи аркан, біг до неї підстрибом і кричав:
– Обманули!.. Обдурили і спіймали пташку!.. Ха-ха-ха! Ох-ха-ха, яка гарна пташка!
Він потягнув вірьовку так, що Ольвія впала і захрипіла, і, доки вона силкувалася розтягти на шиї аркан, він підбіг до неї і вправно обмотав її кількома витками вірьовки. І тоді сів біля неї і посміхаючись дивився, а що ж він щойно спіймав.
– А здорово я тебе підманув, правда? – сміявся він, блискаючи зубами. – Воно б і так ти од мене не втекла, але довелося б попобігати за тобою по такій спеці. А так – сама підійшла.
Він придивився до неї пильніше і свиснув:
– Ф'ю-уть!.. Та ти не сколотка, хоч і вбрана по-нашому. Хто ти? Де ж ти взялась у наших краях, га? Тут такі, як ти, не водяться. По Великій ріці припливла, чи що?
Ольвія була зла на себе, що так глупо пішла до нього, як він манив її пальцем, і мовчала, позиркуючи на веселого, дотепного скіфа. Був він низькорослий, рудий, аж вогнистий, увесь у ластовинні, як дівка навесні, з ріденькою рудою борідкою, що смішно кучерявилась, з одним вухом. Замість іншого виднілись якісь недогризки. Але судячи з голих ліктів, що стирчали з його драної куртки, та з відсутності башлика, вона зрозуміла, що він із бідняків. Можливо, пастух. Ось тільки веселий не в міру, підморгує, шкірить зуби, хахакає…
– Ти завжди такий… веселий чи тільки тоді, як жінок ловиш? – запитала вона з дивним для неї самої спокоєм.
– Завжди, завжди, – рябе, в ластовинні його обличчя так і розпливлося в посмішці. – У мене немає нічого, крім цього аркана, ось тому я і веселий такий. А жінок я ловлю рідко, тебе першою спіймав. Але я дуже радий, що тебе спіймав.
– А я – ні. Зараз же мене відпусти!
– Як це – відпусти? – Рудько (так його подумки охрестила Ольвія) аж схопився на ноги з подиву, і рябе його обличчя у ластовинні потемніло. – Я тебе спіймав, бо ти нічия і блукала у наших краях. І тому ти моя. І дитина твоя теж моєю буде. А ти – відпусти. Ха! Найшла дурного! Я відпущу, тебе інший зловить, бо нічиї жінки всім подобаються.
– Я не нічия, – ображено відрізала Ольвія.
– У мене жінки немає, то будеш мені за жінку! – весело вигукнув він. – Я давно мріяв придбати жінку, але не було за що її купити. А ти – нічия, я тебе спіймав, тому ти моя і будеш моєю жінкою.
– Але в мене є чоловік.
– Ха!.. Другий не завадить.
– Рудий та поганий, та в ластовинні, та ще й без вуха, – заклинила Ольвія. – Не піду я за такого!
Але рудько не образився.
– Чоловік жінці потрібен не заради вуха, – шкірив він зуби. – А вухо… вухо мені хазяйський жеребець одгриз. Ох і лютий же він! Ми його так і звемо: Лютий!
– І багато в твого хазяїна жеребців? – для чогось поцікавилась Ольвія.
– Один, – одказав він, – і три молоді лошаки. Але кобил має аж сім. Багатий він.
– Не бачив ти ще багатих скіфів!
– Еге, я чув, що багаті живуть там, унизу, – махнув він рукою на південь. – У них буцімто стільки табунів, що й степу не видно. А в саїв, царських скіфів, ще більші табуни. Наш хазяїн їм данину возить щоліта, то бачив їхні табуни.
– Ну, побалакали, і досить, – сказала Ольвія. – Я пішла.
– Куди? – здивувався він, і Ольвія побачила, що очі в нього голубі.
– Своєю дорогою, – одказала вона.
– Тю-тю-тю! Ти нічия, тебе я спіймав, а вона – піду! Ха! Ти підеш туди, куди я захочу. Іди до нашого табору, гарна чужачка, вбрана по-скіфському. І не здумай тікати, бо я пастух, бігаю швидко. Та й аркан у мене в руках, ураз накину на шию. Не таких лошиць вкоськував, а з тобою вже якось упораюсь.
Ольвія йшла толокою і гадала, як їй поставитись до того, що трапилось. І що це – рабство? Чи рудий пастух жартує? Адже в нього такі добрі голубі очі і таке смішне рябе обличчя
