Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Секретар у завої з радощів поплескав юнака по спині й сказав:

— Хай тебе сподобить аллах, мюдер-бей, що прошпетив цього рогоносця. Бо невірного подужає теж тільки безбожник!

А завідувач не вгавав:

— Остогид ти мені, ефендім, остогид! Що це за формальності! Ти — бюрократ, з головою загнився! Жінка має рацію! Має рацію жінка! Де вона візьме тобі ту розписку? Як не варить у голові, йде краще звідсіля. Куди хочеш… Сам не підеш, вижену. Сідай і пиши заяву. Не напишеш — не май себе і за чоловіка.

У мене тенькнуло серце:

— На бога, панове, — звернулася я до секретарів, — може, мені краще піти. Я не хотіла, а тут через мене така біда. Може, краще, щоб він мене зараз не бачив, а то ще скаже щось лихе…

Секретар у завої від задоволення мало не ставав гопки.

— Ні, гемшіре-ханим, ні, не зважай. Так йому й треба, проклятому. Це такий собака, що на голову сяде, як йому хтось ще нахабніший за нього не даватиме час від часу прочуханки. Хай тебе аллах сподобить. Після такої натруски він на кілька днів присмирніє. І сам спочине, та й ми…

Завідувач замовк. Секретарі мерщій кинулися за стіл. Секретар у завої промовив сам собі:

— Гарна приказка: невірного подужає тільки безбожник!

Невдовзі в канцелярію повернувся й старший секретар. У нього помітно тремтіли коліна й борода. Не зводячи голови, він почав зирити, мов дівка на парубка, туди, де сиділи секретарі. Але ті так старанно працювали, що він і сам заспокоївся, сів і щось потихеньку собі бубонів.

Атож, йому не працювалося. Він кілька разів полегшено зітхнув, щось там трохи ще пихкотів, а потім поволі сказав:

— П’ятдесят років уже рогоносцю, все життя сидить на таких посадах, а тямить гірше од нашого служника. Аякже, йому що, завтра на іншу посаду піде, а вся морока на нашу голову. Припхається якийсь ревізор, перегляне папери й скаже: «Ослячі ви голови, де розписка за двісті п’ятдесят курушів? Що ви, не бачили, що тут безладдя?» Віддасть усіх нас під суд, та й правильно зробить. Бо є закон про державну скарбницю, а з ним не жартуй! Присягаюся аллахом, що ми вже всі подохнемо, а гроші все одно вирахують, хоч би й через сто літ, навіть з правнуків наших!..

Секретарі звели голови від книг і поштиво слухали ці глибокодумні слова.

Старший секретар відчув, що атмосфера сприятлива, й запитав:

— Чули, що він городив?

Той, що в завої, здивовано звів голову:

— А що? Ми чули якийсь галас, але хіба то вас стосувалося?

— Частково… Корчить з себе вченого.

— Ось не вбивайтеся. Хіба він щось тямить на обліку. Якби не ви, тут за три дні все пішло б шкереберть.

І ці слова говорив секретар, що носив на голові завій. А ще ж недавно він, мов дитина, тішився, що завідувач зневажливими словами вилаяв старшого секретаря! Боже праведний, які ж тут дивні люди!

Та разом з тим той секретар до деякої міри мав рацію. Після тієї натирачки та наминачки старший секретар і справді полагіднішав та присмирнів.

Він запалив цигарку, й, пихкаючи на обидва боки, промовив:

— Оце тобі так… Служи тепер вірно державі й молися за неї аллаху…

До мене він більше не прискіпувався, а швидко прийняв усі мої папери.

Коли я знову зайшла в кабінет завідувача, у мене закрутилося в голові й потемніло в очах.

Завідувач мав тепер інше діло: керував роботою прибиральниць. Щомиті можна було відчути його лихий характер. Слугам доводилося раз по раз перетирати все та перечіплювати на стінах картини, сам же завідувач устигав ще й зазирнути в люстерко, пригладити чуба чи поправити краватку.

З тих кількох речень, які завідувач сказав немолодому вже панові, котрий все ще сидів у кутку кімнати, я зрозуміла, до чого тут так старанно готуються. В місто Б. завітав французький журналіст П’єр Фор. Вчора на банкеті в губернатора Решіт Назим познайомився з цим журналістом та його дружиною. Завідувач запевняв, що ГГєр Фор — дуже цікава особа. Він сподівався, що журналіст обов’язково напише серію статей під назвою: «Кілька днів у зеленому Б.»

— Подружжя пообіцяло завітати до мене, — схвильовано розповідав завідувач, — о третій годині. Я покажу їм кілька наших шкіл. Правда, у нас немає такої школи, якою можна було б пишатися перед європейцем, та ми вдамося до політичних маневрів. В усякому випадку, нам, гадаю, поталанить вихопити з-під його пера одну статтю. Дякувати аллаху, що я тут. А то якби тут сидів той, що до мене був, то осоромилися б перед європейцями.

Я все ще стояла на порозі біля портьєри й чекала.

— Що там ще, ханим? — квапливо запитав мене завідувач.

— Я всі папери здала, ефендім.

— Гаразд, дякую.

— !!!

— Дякую, ви вільні.

— А новий наказ… Стосовно моєї роботи…

— Так, але зараз немає вільного місця. Буде можливість — зробимо. А поки що зареєструйтеся в канцелярії.

Завідувач говорив сухо й похапцем, він чекав, щоб я пішла.

Але ж вільне місце!

Я чула ці слова вже і в Стамбулі, і в міністерстві освіти, і знаю їхній зміст надто добре.

Роздратований голос викликав у мені дивний протест. Я вже зробила крок до порога, хотіла вийти, та згадала в ту мить Мунісе, котра чекала на мене в кімнатчині в готелі, бавлячись з маленьким козенятком.

Так, тепер я вже не та Феріде. Зараз я мати, котра відповідає за долю дитини.

Я підійшла до столу. Опустивши голову, мов жебрачка, яка просить милостиню під дощем, я промовила:

— Бей-ефенді, я не маю змоги чекати. Сором казати, але зараз у мене матеріальна скрута. Якщо ви не дасте мені роботу зараз, то…

В моєму голосі чулося полохливе благання. На очах забриніли сльози, стисло в горлі. Як соромно й гірко!

Завідувач відповів так само роздратовано й нетерпляче:

— Ханим, адже я сказав: немає вакансій! Правда, в селі Чадирли є… Коли хочете, їдьте в ту школу, тільки нарікайте потім на себе. Всі кажуть, що то жахливе місце. Помешкання для вчителя немає, навіть вчаться там у кав’ярні. Погодитеся, я напишу наказ, а хочете чогось кращого, чекайте!

— Ханим-ефенді я чекаю вашої відповіді.

Я чула, що в Чадирли ще гірше село, ніж Зейнілер. Та краще вже їхати туди, аніж місяцями тинятися в Б. й зносити всілякі образи та зневагу.

Я ще нижче опустила голову й з моїх вуст вирвалося, мов зітхання:

— Гаразд, я змушена погодитися…

Та завідувач вже не чув моєї відповіді —