Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Безталанна розповідала все це й, здавалося, бачила себе знову в тому чадному мороці. Очі її і навіть тіло наче придавила страшна втома.

Аж то якось в село прийшов загін жандармів — ловити розбійників. Недалеко від болота вони поставили намет. І молодий офіцер три тижні улещав її, аж поки вона не піддалася спокусі… Покинула чоловіка, дитину і втекла разом з офіцером.

Ця звичайна пригода чомусь дійняла мене невимовно.

Поночіло. Я полишила матір з дочкою і пішла до школи, їм, звичайно, є що сказати одна одній перед розлукою… Може, ніколи вони вже й не побачаться. При мені їм не вільно буде поплакати в обіймах, а в серці навіки лишився б біль невимовлених слів, пригаслих чуттів.

Я переступала надмогильне каміння й думала: «Мунісе, я любила тебе, бо гадала, що ти — сирота. Мені було жаль тебе завжди, маленьку сирітку, але зараз мене шматують ревнощі. Твоя мати — нещасна повія, та все-таки вона ж тобі мати. Ти покинеш рідний край, та в серці повезеш пам’ять про лагідні очі матері, а на губах — гіркий чарівний трунок материної сльози.

10 березня

Сьогодні вранці, поки ще Мунісе спала, я напхала портфель паперами, привезеними із Зейнілер, і пішла до завідувача відділу освіти.

Було ще рано, відділ освіти тільки-но почав працювати. Там сиділо лише кілька урядовців — пили каву та курили наргіле.

За столом, де колись сидів старший секретар у червоному кушаці, я побачила худорлявого ефенді з чорною кучерявою борідкою та засмальцьованим коміром. Я запитала про нього в одного з чиновників, і той пояснив мені, що разом із старим завідуючим відділу освіти змінився й старший секретар. Отже, мені треба було звертатися саме до цього бородатого ефенді.

Я підійшла до нього, привіталася і сказала, що привезла документи зі школи села Зейнілер, котру закрили з наказу завідувача відділу освіти.

Старший секретар дещо поміркував і сказав:

— Ага, так… Добре… Ви зачекайте, поки прийде мюдюрбей.

Три години довелося мені чекати завідувача в темному приземкуватому коридорі. Таке місце, що хто не йде, той і дивиться, а деякі навіть ще й якимись словечками перекидаються.

Біля одного вікна я побачила якісь старі сходи. Я перейшла туди, присіла на одну поламану сходинку й стала знову чекати.

Вікно дивилося в занедбаний двір медресе. Якийсь софта [68] в синіх штанях засукав рукава й мив у басейні зелень. На крислатій чинарі, що розкинула віти під саме вікно, цвірінькали горобці.

Я сиділа, обіпершись ліктями об коліна і вхопивши голову в долоні.

Учора вранці ми були в цей час ще в Зейнілер. Мої учні й навіть селяни проводили мене до самої дороги, що губилася в бескидах.

Яке дурне в мене серце — так швидко звикаю до людей, що оточують мене. Це на диво добре помітив дядько Азіз. Вряди-годи він брав мене за руку й казав:

— Ой ця дівчинка! Спершу вона цурається всіх, утікає, а потім липне, мов смола, не одірвешся від неї…

Так, він казав правду, мені жаль було залишати моїх дітей, тому що вони стали для мене найкращими, й найгіршими, і найбіднішими. Але що буде зі мною, якщо скрізь, звідкіля я їхатиму, залишатиметься кусничок мого серця?

Бідні діти! Підходили одне за одним і цілували мені руку. А чабан Мегмет і Зехра прислали мені в подарунок козенятко. Мене цей дарунок дійняв до сліз… Козенятко щойно найшлося, ще й оченят не розплющило. Я поклала його Мунісе на руки. Затремтіли слабенькими голосочками дзвіночки на возі. Ми залишали Зейнілер, починалися дикі бескиди. Я з Мунісе махали дітям, аж поки їхні голови не поховалися за чорними скелями.

Коли вже наш віз зупинився біля готелю, Хаджі-кал-фа погнався за кішкою, котра вирвалася з дверей зі шматком печінки в зубах. Вимахуючи довгою трубкою наргіле, мов канчуком, старий промчав повз воза, горлаючи:

— Стривай-но, гавурське поріддя! Я з тебе шкуру таки здеру!

— Хаджі-калфо! — гукнула я.

Старий зупинився, та відразу не зміг второпати, хто його кличе.

Та ось наші погляди зустрілися. Хаджі-калфа зняв догори руки й крикнув на всю вулицю:

— Ой моє серденько! Та це ж моя вчителька!

Як він тільки зрадів. Старого треба було бачити в ту мить.

— Тікай до дідька, гаспидська твоя душаї На здоров’я тобі! — гукнув він навздогін кішці, яка щодуху намагалася видряпатися на розвалену стіну.

Хаджі-калфа підійшов до мене, але був такий втішений, що помітив Мунісе, котра йшла з козенятком в руках за мною, тільки на другому поверсі готелю.

— Ой ходжаним, а це ж хто? Звідки ця дівчинка?

— А це моя донька, Хаджі-калфо. Ти не знаєш, я в Зейнілер одружилася й тепер маю доцю.

Хаджі-калфа погладив Мунісе по щічці:

— Так, то й так… Донька, то й донька… Як сказано, так і є…

Гарно вийшло, що моя стара кімната з голубою шпалерою була вільна. Я дуже зраділа.

Увечері Хаджі-калфа насилу витягнув мене додому вечеряти.

Я завела була мову, що стомилася, але старий не дав мені й доказати.

— Гляньте на неї! Та ти шість місяців ітимеш пішки і твоє личко не зів’яне!..

Все це, звичайно, добре, все чудово, але мені доводиться думати про інше. Учора ввечері перед сном я почала підраховувати свої гроші. Моє матеріальне становище виявилося таким скрутним, що я не могла навіть повірити. Перелічила вдруге, зважила геть усе, тільки рахунок був той самий, що й перше. Правда, хоча мені було й сумно, я все-таки не втрималася, щоб не зареготати. Адже досі я гадала, що живу на зароблені гроші, насправді це витрачалися потроху деякі мої заощадження.

Моя бідна Гюльмісаль-калфа не хотіла, щоб я їхала на чужину без грошей. Отож узяла з моєї материзни один діамант і продала його, а гроші зашила в торбинку й віддала мені.

Щоправда, мені чимало довелося і витратити, адже я довго сиділа без роботи. Багато пішло й на дорогу. До того ж я не думала, що мені доведеться працювати сільською вчителькою з нікчемною платою. Довкола мене були убогі й голодні, і я бачила, що мушу їм хоч якось допомогти. Але ж люди іноді трапляються вкрай безсоромні. Мабуть, моє лагідне обличчя підбадьорювало їх, бо останнім часом до мене простягалося все більше й більше рук.

Я ще й досі не знаю, яка