Після кави - Абдул Рашид Махмуді
Доказ
В абсолютній нічній тиші безшумно пливе космічний корабель, його двигуни приглушені. Раптом cпускається телескоп із очима, спрямованими на планету під назвою Земля. Він хоче дослідити цих земних істот, що звуться людьми. Що він бачить? Щойно з’являються перші зображення, двигуни ревуть і загоряються червоні вогні. З центрального процесора чути хрипкий голос: «Я не в змозі обробити ці дані». Космічний корабель — це ти; його тіло, що пливе в просторі, — це твоє тіло; очі телескопа — це твої очі; і ти інопланетянин, який подорожує в космосі й має намір дослідити життя на Землі. Тиша абсолютна, окрім шелесту вітру над твоїм металевим тілом. Що ти бачиш? Я бачу в нічному небі тремтіння, ніби швидке сяйво. А потім дивишся, що відбувається. Ось оголені тіла — одні з них падають на інші, потім їхні стегна зустрічаються, а потім прикріплюються одне до одного. Що відбувається? Що за дива? Я нічого не розумію. Обладнання вибухне, якщо ця дивна поведінка продовжиться. Він не знайомий із цими звичаями. Чому одні з цих істот їздять на інших? І що означають звуки, які є накопиченням нявкання, гавкоту, ревіння, іржання, крику, шипіння, воркування та сміху, що нагадує плач? Або плач нагадує сміх? Я не можу бути впевненим. Через деякий час зображення — ті самі образи — починають здаватися відразливими. Хіба я не казав вам, що жителі цієї планети — ні що інше, як собаки чи мерзенні мавпи? Тоді гуркіт і ридання посилюються. Але неймовірний шум не приховує віддаленого голосу людини, яка шепоче: «Відкрий мені чашечку своєї квітки, бо я хтива бджола».
Тоді ознаки розуміння починають матеріалізуватися. Подивіться, як щока падає на щоку, а губа чіпляє губу, а нога обертається навколо ноги, і тіло стає близьким до тіла. Хто той дурень, який відмовляється приєднатися до цього зібрання? Якщо це зброя, то візьми мене з собою, занурюй мене в себе, просунь мене між собою...
Мідхат прокинувся мокрий від поту й задихаючись. Його розбудили власні крики: «Візьми мене з собою...». Каріма кинулася до нього: «Усе добре, тату? Тобі щось потрібно?»
— Усе гаразд, люба. Це просто сон.
— Я спала. Мені здалося, що я чула, як ти кричиш.
— Це був просто дурний сон. Повертайся в ліжко. Або принеси мені склянку води.
Каріма повернулася у свою кімнату, та не лягла, доки не почула, як батько хропить.
Наступного ранку в п’ятницю, сім’я зібралася за столом для сніданку. Боби, таамія[35], білий сир, чорні оливки й солоні огірки були викладені так, як вони викладалися колись, коли була жива «покійна дружина». І хоч старша дочка Фатія вийшла заміж і тепер жила у власному будинку, вона та її чоловік Еззат дотримувалися традиції: щоп’ятниці проводити у квартирі свого батька. Іноді подорож починалася в четвер увечері, і пара ночувала там. Але цього разу Еззат не залишився, бо пішов до Калюба на обід після п’ятничної молитви. Фатія й Каріма були сповнені рішучості наготувати багато страв — качок, фаршированих голубів тощо, — щоб батько та його зять, повернувшись із молитви, побачили пишний стіл.
Вони занурювали шматочки хліба в тарілку з їжею, коли Мідхат прокашлявся й вимовив:
— Діти, я вирішив подорожувати.
Їхні руки опустилися, а роти перестали жувати. Тоді Каріма, молодша донька, заговорила:
— Куди саме, тату?
Мідхат почав відповідати, але Фатія перебила його.
— У Мекку, дасть Бог. Отже, ти нарешті вирішив здійснити хадж[36].
— Ні, — твердо відповів Мідхат. — Я їду у Відень.
Каріма збиралася заговорити, але він жестом наказав їй мовчати.
— Тема закрита. Я не міг думати про поїздку до Відня, коли була жива твоя мати, але з тих пір, як вона потрапила до Божого царства, я втомився, я пригнічений і хочу змін.
— Ти поїдеш і залишиш нас самих? — запитала Каріма.
— Залишити вас самих? Що ви маєте на увазі? Ви що маленькі діти? — з гіркотою в голосі відповів Мідхат. — З тобою тітка Маріка, — сказав він, показуючи на Маріку. — У чому проблема? — Він повернувся до Маріки й заговорив з нею по-грецьки: — Чи не так, люба моя?
Маріка кивнула на знак згоди.
— Як хочеш, тату, — неохоче погодилася Каріма. — Скільки днів тебе не буде?
Коли він сказав, що його не буде місяць, очі дівчини наповнилися слізьми, але вона продовжувала повторювати: «Як хочеш, тату».
Її сльози не змінили думку Мідхата. Запанувала тиша. Він вважав, що справа вирішена, але Каріма знову почала:
— Але чому Відень? Чому б не поїхати до Александрії, щоб змінити обстановку?
— Або в Рас-ель-Бар, — додала Фатія.
— Це чудова ідея, — мовила Каріма після того, як, здавалося, пом’якшала. — Тату, а якщо ми всі поїдемо з тобою?
Раптом Мідхат розгубився. Він не очікував такого повороту, поки йому не спала на думку чудова ідея. Він прокашлявся й заговорив покірно:
— Знаєте, діти, ми з вашою мамою деякий час провели у Відні... — він зупинився, щоб помолитися, аби Аллах поселив їхню покійну матір у своїх райських небесах, а потім продовжив: — Я працював третім секретарем у посольстві. Ми були молоді. Чотири роки, які ми провели у Відні, були найдивовижнішими роками нашого життя. Тепер я хочу повернутися в країну, де пройшли наші найкращі дні. Я хочу побачити ті самі місця й ті самі вулиці...
Розмова закінчилась, і Мідхат залишився на самоті, вітаючи себе з таким кмітливим виступом. Це була натхненна ідея. Поки голос Фатії не долинув до нього з-під кухонних дверей, де вона сиділа, вищипуючи пір’я селезня, і переспівуючи пісню Асмаган[37]:
«Веселі ночі у Відні... Відень, райський сад». Було зрозуміло, що її не переконати щодо рішення батька поїхати до австрійської столиці. Він сам не був до кінця впевнений із вибором саме Відня з-поміж усіх міст, де він жив. Тему знову підняли за обіднім столом, і дебати розгорілися, цього разу з Фатією. Чоловік Еззат приєднався, поки Маріка не сказала останнє слово: «Ви думаєте, що ви ще маленькі діти? Нехай батько
