Після кави - Абдул Рашид Махмуді
Баюмі запропонував їм зустрітися в центрі міста і, можливо, подивитися післяобідній фільм. Але його надії розвіялися, коли дівчина «з великою вдячністю» відмовила, бо обіцяла родині бути вдома після лекцій. А він продовжував вихваляти «чесноти» дівчини та увагу, яку вона приділяла підтримці «хорошої поведінки». Тоді Баюмі вирішив задовольнитися невинними розмовами, які вони вели в аудиторії чи в університетській їдальні, і залишити час, аби кохання «потихеньку кипіло». Але після цього відхиленого запрошення Найва почала уникати його. Вона більше не підходила до нього, не позичала зошити й не показувала свої вірші в прозі. Баюмі вітався з нею, побачивши з приятелями з університету, а вона відповідала швидким кивком або не кивала взагалі. Одного разу на його привітання вона відвернулася в інший бік, а її подруги розсміялись. А в останній день навчального року він побачив її в кабріолеті, яким керував ліванський студент із золотим ланцюжком на шиї. Мідхат засміявся, коли його друг повідомив цю новину.
— Так чому ти засмучений? У тебе немає ні машини, ні золотого ланцюжка.
— Але як вона може ходити з цим молокососом? — несхвально відказав Баюмі.
— Не сприймай це так серйозно. Вона розпещена гарна дівчина, яка думає тільки про себе.
— Тож ти гадаєш, що це як тоді, коли Шаукі сказав: «Називаючи її красивою, вони зробили її самовдоволеною, оскільки красивих жінок обманюють похвалою».
— Так. Ти зрозумів суть. Можливо, вона заграє з ним так, як загравала з тобою.
Тон Баюмі змінився: «Але чи можна грати з людськими серцями?»
Потім хлопцеві почало здаватися, що Найва та її подружки шепочуться й глузують із нього, коли він проходив поруч. Баюмі скаржився, що студенти, з якими він жив, знали, що трапилося, і теж знущалися — як тільки він повертався спиною, чув їхній злісний сміх. Він стверджував, що проти нього плели інтриги та змови. Його бурчання іноді поєднувало презирство та супротив. «Не хвилюйся, ти бачиш, що це купа маленьких дітей», — шкилював він. Баюмі почав вказувати пальцем і сміятися з Найви, називаючи її «мадам Кармен». Мідхат не здивувався, коли одного разу, по дорозі до Саїди Айші, Баюмі зневажливо заявив, що Кармен була стервом, яка обдурила його після того, як віддалася йому. Це був мимохідний коментар, і його друг подумав, що Баюмі просто жартує. Але Найва й Кармен стали його головним клопотом, особливо під час подорожі додому з Саїди Айші до Аббасії після опівночі.
— Меріме справді розумний письменник, — якось зауважив він.
— Чому, Баюмі?
— Пам’ятаєш, коли капрал дон Хосе вперше побачив Кармен?
— Так.
— Коли бідолаха побачив циганку, він зрозумів, що все скінчилося. Його доля була вирішена.
— Не перебільшуй, чоловіче. Будь розумним.
Розмова припинилася, але знову розпочалася після довгої дороги.
— А щодо цього Шекспіра! Він був англійським генієм, який усе розумів.
— Як?
— Я маю на увазі, наприклад, п’єсу «Отелло». Отелло був варваром із Магрибу, людиною, яка нічого не знає, окрім як битися, наступати й відступати. Тому вони й одружують його з красивою білою дівчиною з венеціанського вищого суспільства. Цей шлюб означав, що це був його кінець.
— Чоловік був божевільним. Хто вбиває свою дружину через втрачену хустку?
— Ти не розумієш, — сердито крикнув Баюмі. — Якби Отелло був європейцем, йому, можливо, було б усе одно, навіть якби він був упевнений, що його дружина зраджує йому. Він міг проковтнути приниження. Або сказав собі: «Любий! Вона мені зраджує? Я теж можу їй зрадити». Але бідолашний хлопець, приїхавши з Північної Африки, був арабом з кров’ю, що кипить, як твоя чи моя, чи Тарека ібн Зіяда, і «ворог попереду, а море позаду», — він не міг впоратися. Для нього ця хустка — любов і честь, і це, як поява циганки Кармен у житті бідного солдата. — І він процитував вірш аль-Мутанаббі:
Честь не захищена від шкоди,
допоки не проллється кров.
— Не переймайся цим, Баюмі. Дездемона не зраджувала Отелло, щоб заплямувати честь і кров. Це був чоловік, який з’їхав з глузду від сліпих ревнощів.
Але Баюмі проігнорував заперечення свого друга й продовжував, поки вони не досягли околиць Аббасії.
— Я маю на увазі, що я ніколи не наближався до Найви. Вона сама прийшла до мене. І саме вона почала говорити й бути дружньою та люб’язною... І асоціації могли б почати розгортатися... Я маю на увазі дівчину... я ж тобі розповідав, що в Заказіку вона схопила мене за ногу.
— Баюмі, будь чесним. Ти торкнувся її пальцями ніг.
— Клянуся Всемогутнім Аллахом, я нічого не мав на увазі, — сказав він на знак протесту. — А що, якби я торкнувся її кінчиками пальців? Це означає, що вона повинна схопити мою ногу? Вона могла почекати, щоб зрозуміти, що то було. Вона могла прикинутися, що спить, і дозволити справі зійти нанівець. Вона та, хто почала першою. Добре, добре. Потім наступного дня вона йде і поводить себе так, ніби ми не знаємо один одного? Тому я боюся...
— Ану, чоловіче, чого ти боїшся? Ти зводиш мене з розуму. Ти маєш на увазі пекельний вогонь?
— Ні, не тільки це.
— Тоді що?
— У випадку, якщо той простий рух, який випадково виник в темряві, є...
Друг перебив його, сміючись:
— ... хустка Дездемони й поява Кармен у житті дона Хосе. Це буде кінець усіх нас.
Баюмі прокинувся одного дня опівдні, схвильований і агресивний. Він напав на одного зі своїх сусідів по квартирі та махнув ножем перед іншим, який прийшов розірвати бійку. Усі четверо зібралися й били його, поки не втомилися руки. Потім Баюмі лікувався за допомогою електрошокової терапії, лікування було ефективнішим, ніж було необхідно. Його хвилювання закінчилося, йому на зміну прийшов стан абсолютного спокою й повної інертності, тож Баюмі більше не міг зосередитися й продовжувати навчання. Наче його розум вирішив відійти й покинути тіло. Він повернувся до Хахії, щоб померти серед своєї родини. Вони сказали, що в нього був крововилив у мозок.
